**Цуценя**
Олеся й синко Дмитрик жили самі. Батько у Дмитрика, звісно, був, але до них йому ніякого діла. Поки що хлопчик не задавав зайвих запитань. У школі дітлахи хизуються своїми батьками, а в садочку головне — чия машинка крутіша, а не чий тато вдома.
Олеся вирішила, що краще Дмитрикові не знати, яка вона була дурна, коли без пам’яті закохалася в його майбутнього батька. А коли розповіла йому про вагітність, він тоді й зізнався, що одружений. Дружина, мовляв, його не розуміє, але розлучитися не можна — її батько його начальник. Якщо що, залишиться він і без штанів, і без роботи, а таке Олесі навіть не треба. Запропонував “вирішити питання”, поки не пізно, бо аліментів не чекати, а якщо вона надумає судитися — то їй же гірше буде…
Вона не стала нічого доводити, зникла з його життя й виховувала Дмитрика сама. І хлопчик виростав гарним — цього їй було достатньо.
Олеся працювала вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Дмитрик ходив до садочка. І ніхто їм був не потрібен.
Після Нового року у школу прийшов новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Усі самотні жінки з педагогічного колективу (а їх була більшість) одразу почали його обстріблювати поглядами і намагатися пригостити домашніми пиріжками. Лише Олеся не виказувала ніякої зацікавленості, навіть не сміялася з його жартів. Мабуть, тому він і звернув на неї увагу.
Якось, коли вона вийшла зі школи після занять, перед нею зупинився позашляховик. Із машини вийшов фізрук і розкрив перед нею двері.
— Прошу, — усміхнувся він, кивнувши на пасажирське сидіння.
— Мені недалеко, — з ніяковістю відповіла Олеся.
— Та сідайте. На машині ж краще, ніж пішки, навіть якщо й недалеко, — дотепно помітив він.
Вона вагалася, але все ж сіла. Фізрук зачинив двері, сів за кермо й запитав адресу.
— Я не знаю. Знаю лише номер садочка, — знизала плечима Олеся.
— Якого садочка? — Він здивовано подивився на неї.
— Садочка, куди ходить мій син, — пояснила вона.
— У тебе є син? Великий? — Він несподівано перейшов на «ти».
— Дмитрик. Йому п’ять років, — відповіла Олеся й взялась за ручку дверей. — Краще я піду.
— Постривай. Підвезу, — завів двигун.
Вона зачинила двері. Ну що ж, нехай везе. Все одно нічого між ними не буде. Нащо чоловікові жінка з дитиною, коли навколо повно вільних?
— Ну, якщо вам не по дорозі… — зітхнула Олеся.
— Не по дорозі. Ніхто мене не чекає. Ні дружини, ні дітей, — одразу виклав карти фізрук, щоб вона не мучилася питаннями.
— А чому так? Характер жахливий? Жінки не витримують? Чи вас так прихопило, що тепер боїтесь стосунків? — пожартувала Олеся.
— Отака гостроязика! Не очікував. А з виду тихоня. Усе було — і кохання, і розчарування. До весілля не дійшло, і не лише через мене. Не склалося. А щодо характеру… Немає ідеальних людей, шановна Олесю Михайлівно. У тебе теж вигляд оманливий.
— Шкодуєте, що підвезли? Ой, заїдьте он у той двір, — попросила вона.
Автомобіль зупинився біля воріт садочка.
— Я зачекаю, — запропонував фізрук, коли Олеся вийшла.
Вона затрималася біля машини.
— Не варто. Ми живемо зовсім близько. Не хочу, щоб син потім розпитував. Ви ж розумієте, Сергію Олеговичу? — Вона подивилася на нього, як на недоладного першокласника. — Не чекайте нас.
Вона зачинила двері й пішла до садочка.
Олеся пішла, а Сергій Олегович Коваль ще хвилин п’ять просидів у машині, міркуючи. Потім завів двигун і поїхав. Коли через десять хвилин Олеся вийшла з садочка, тримаючи Дмитрика за руку, вона з полегшенням (і трохи з розчаруванням) зітхнула. Все ясно. Жінка з дитиною йому не потрібна. Ну і добре. «Нам і без нього добре», — подумала вона.
Але наступного дня Сергій знову чекав її біля школи.
— Знаю, ти подумала, що я злякався, дізнавшись про сина. А ось і ні. Сідай. До садочка? — спитав він буденно.
Олеся усміхнулась і кивнула. Коли вона підвела Дмитрика до машини, той серйозно подивився на Сергія, як— Ти справді не проти? — спитала Олеся, коли Сергій відкрив двері для Дмитрика, а той, вперше за весь час, слабко усміхнувся і забрався всередину.