Одного разу в покинутому домі на краю села оселилась молода жінка…
Село не любило чужих. Люди заклопотались, скаржились дільничному. Той приїхав, перевірив документи, заспокоїв усіх, що це далека родичка баби Одарки, яка померла кілька років тому у вісімдесят п’ять. «Одвіку в Одарки родичів не було, навіть дітей», — дивувались усі.
А жінка почала облаштовуватись. Перекопала кілька грядок на занедбаній городі й щось посіяла. Люди сміялись. Хто в середині літа город садить? Та невдовзі на грядках зазеленіли паростки. Та ще й як! «Без нечистої сили не обійшлось», — вирішили селяни. Так і прилипло до неї прізвисько — Чорниця.
Вона уникала людей, про себе не розповідала, жила сама. А таємниці, як відомо, розпалюють цікавість, народжують плітки. Незабаром по селу пішла чутка, що втекла вона з міста від нещасливого кохання, прихопивши із собою коштовності багатого коханця. Ось і сховалась із ними в глушині.
А потім в однії із селянок дитина посиніла, задихатися почала. Куди бігти? До лікарні — десять кілометрів, та й машину в робочий день не знайдеш. Побігла жінка з дитиною до Марії-Чорниці. Та схопила малого, струсонула вниз головою, вдарила по спині — і з рота хлопчика вилетіла деталь від іграшки.
Після цього Марію поважати почали, та й боятися теж. А от Іван закохався у неї. Мати ридала: «Дівчат молодих повно, а він до дорослої жінки чіпляється». Бувало, стане мати Івана перед домом Марії та й кричить, що причарувала вона її сина, напоїла чаклунським зіллям. Іван відводив ридаючу матір додому, а сам знову до Марії повертався.
І жили закохані, не звертаючи уваги на поговори. Через рік Марія народила доньку Олену, а ще за три — другу, Галину. Люди залишили їх у спокої. Своїх турбот вистачало.
Якось після сильної громи потекла дах, і Іван ліз її лагодити. Вже спускаючись, він оступився, впав і сильно розбився. Марія привезла лікаря з райцентру. Той подивився, сказав — терміново везти в місто. Домовилась Марія із машиною, відвезла Івана до лікарні, сама до дітей повернулась.
За місяць перед її домом зупинився автівка, звідти винесли інвалідний візок, у який посадили Івана. Хребет зламаний, ходити не міг. Хтось промовив, що це покарання Марії за приворіт.
Вивозила Марія Івана на ґанок, сама так і пригорталась до нього. Не кинула, доглядала, любила. А перед такою любов’ю людська слава безсила. Навіть почали шепотіти, що лікує вона його, і от-от Іван на ноги встане.
Він сидів на ґанку, різьбив із дерева звір’ят дітям, кошики плеАле одного дня, коли Марія вийшла в город за зіллям, Іван раптом відчув, як тепло розлилось по його ногам, і вперше за роки встав на ноги сам – і в цю мить зрозумів, що справжнє чаклунство полягає не у зіллі, а в їхній любові.