Володимир відчинив вікно й виліз на підвіконня. Чорніючий внизу асфальт вабив і лякав одночасно.
Життя часом схоже на звивисту стежку в лісі. Ніколи не знаєш, куди вона приведе, що чекає за наступним деревом. Володимир Коваленко навіть уявити не міг, що спочатку втратить, а потім знову знайде своє щастя.
Одружуватися він не поспішав. Шукав споріднену душу. Коли побачив Олену в кав’ярні, серце миттєво відгукнулося — це вона. Не роздумуючи, підсів і познайомився. Вони читали одні й ті самі книжки, дивилися однакові фільми, любили ковзатися на лижах, обоє мріяли про міцну родину та дітей.
Все склалося, як мріялося, тільки дітей у них не було. Олена ходила по лікарях, лікувалася, їздила навіть по святих місцях, не втрачаючи надії. І одного дня повірила, що вагітна. До лікарні не поспішала, чекала, аби не помилитися. Лише коли почав рости живіт, пішла на консультацію.
Виявилося, що це не довгоочікувана вагітність, а пухлина. Приводячи Олену до онкодиспансеру, Володимир кожного разу бачив застиглі погляди хворих, наче вони прислухалися до себе. Такий самий погляд незабаром з’явився й у Олени.
Володимир не відходив від дружини ні на крок. Спочатку взяв відпустку, потім за свій рахунок, а далі лікар у поліклініці пішла йому назустріч і виписала лікарняний. Але начальник викликав і сказав: або Володимир повертається на роботу, або звільняється. Він написав заяву.
Цілими днями доглядав за дружиною. Тримав за руку, коли їй стало важко дихати, молився до Бога, щоб не розлучав їх, забрав його разом із нею.
Ніщо не допомогло. Через три місяці Олени не стало.
Після похорону Володимир повернувся до порожньої квартири. Оленин халат уже місяць висів на спинці крісла. Він сподівався, що вона підвеВін глянув на халат, раптово усміхнувшись через сльози, і зрозумів, що час зцілює — не забуваючи, а роблячи біль тихішим, коли нове життя починає проростати крізь зруйноване.