Якби знати, що так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Народу в автобусі було небагато — будні все ж таки.
Богдан дивився у вікно на почорнілий осілий сніг. Ще трохи — і він зовсім розтане, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову смачно вилаявся.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду показалася огорожа кладовища, за якою темніли ряди пам’ятників.
Щоразу, приїжджаючи сюди, Богдан відчував тяжке почуття передвизначеної безнадії та швидкоплинності життя. Думати, що колись і він знайде тут спокій, не хотілося. Приїжджав сюди не за велінням серця, а виконуючи ритуал. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дати. Йому стало соромно за свої думки, і він голосно зітхнув.
Автобус зупинився перед воротами кладовища. Двері з гуркотом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу ж попрямували до рядів штучних квітів, що стояли вздовж паркану. Богдан теж повільно пройшов повз, вишукуючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток рябило в очах. Наприкінці ряду він помітив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Богдан купив чотири гвоздики і увійшов у ворота. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом уздовж доріжок теж хлюпала вода. Запізно пожалкував, що надів старі зимові черевики.
Він пройшов майже до самого краю лісу і повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу, за хрестом. «Час ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом ціле місто мертвих. Багато нових могил з’явилося з тих пір, як він був тут востаннє восени.
Переступив через низьку огорожу і став на осілий сніг, потоптався, утрамбовуючи його. Відчув, що все ж промочив ноги.
— Привіт, Олю.
З вицвітлої фотографії в рамці, що стояла біля хреста, йому усміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той день народження. Вранці побігав за квітами, а коли повернувся, Оля вже прокинулася, вбралася у нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вставила їх у вуха і щасливо усміхалася. Він встиг зфотографувати цей момент. Наче вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Богдан примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими у землю. Ось вони не вигоріли, не зів’яли, наче їх лише вчора принесли.
Богдан нахилився, витягнув із снігу одну гілку жовтих квітів перед самим хрестом, воткнув її у сніг біля ніг могили. На її місце поклав гвоздики. Земля замерзла, крихкими стеблами не проштовхнеш, а сніг скоро розтане, і гвоздики все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але все ж живі.
— Сумую за тобою. Але часто сюди приїжджати не можу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя ось так розпорядилося…
Він говорив довго, розповідав новини, дивлячись на портрет, поки ноги зовсім не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду я, Олюню. Надів старі черевики і промочив ноги. І дорікнути нікому. Тепер після Великодня приїду, коли тут буде сухо. Тоді і могилку твою приберу, нову фотографію принесу, таку саму. Дуже ти тут гарна. Пробач мені за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу і, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекало кілька людей. Коли нарешті він сів у автобус, майже не відчував пальців на ногах.
Ледь дійшов додому. Одразу зняв мокрі черевики і шкарпетки, поставив чайник на плиту, і коли він закипів, випив дві чашки чаю з медом. Насушив вовняні шкарпетки, ввімкнув телевізор і ліг на диван. Грав якийсь фільм. Від чаю Богдана розслабило, і його потягнуло у сон…
***
Марійка прийшла до них на будівництво після технікуму. Молода, з ясними очима, на носі веснянки, а посмішка така, наче весняне сонечко визирнуло з-за хмар. Богдан відверто милувався нею. У нього ж дружина, син у третій клас ходить, а він не може відвести очей від дівчини. І що робити, якщо вона постійно трапляється на очі? Не відвертатися ж.
Якось незадовго до Нового року вони зустрілися на автобусній зупинці. Марійка куталася у комір пальта. У великих очах відбивалися вогні ліхтарів. Богдан поглядав на неї крадькома. Коли підійшов автобус, він розтовкав усіх і увійшов слідом за нею, сів поруч.
— Привіт, Марійко. Додому? —Він знову закрив очі, відчуваючи, як теплі сльози котяться по обличчю, і зрозумів, що щастя вже ніколи не буде таким, як колись.