Якби знати, що так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи заповнені водою ями, іноді навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Народу в салоні було мало — робочий день таки.
Тарас дивився у вікно на почорнілий сіркий сніг. Ще трохи — і він зникне, а там і літо не за горами. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову вигукнув щось гостре.
— Так і без коліс залишитись можна.
Нарешті попереду показалась огорожа кладовища, за якою темніли ряди хрестів.
Кожного разу, приїжджаючи сюди, Тарас відчував важке передчуття неминучості. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була нестерпною. Він приходив сюди не по власному бажанню, а через обов’язок. Так треба — в певні дні вшановувати пам’ять близьких. Він соромився своїх думок і глибоко зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт. Двері зі скрипом розчинилися, і пасажири вийшли, розминаючи ноги. Люди одразу розійшлись до кіосків зі штучними квітами, що стояли вздовж паркану. Тарас теж поволі пройшов повз, шукаючи живі квіти. Від яскравих пластикових пелюсток рябило в очах. На самому кінці він помітив жінку з відром червоних гвоздик.
Він узяв чотири квітки і увійшов на кладовище. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під рихлим снігом теж хлюпало. Пізно жалкував, що взув старі зимові черевики.
Пройшов майже до самого лісу і звернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу по хресту. *«Час вже ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?»* Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він оглянув місто мертвих — стільки нових могил з’явилося з минулої осені.
Переступив через низьку огорожу і став у сніг, утоптав його, щоб було міцніше. Відчув, що ноги все ж промокли.
— Привіт, Олесю.
З вицвілої фотографії на хресті йому посміхалася дружина. Він любив це фото. Так і запам’ятав її — хоча тут їй лише тридцять шість.
Згадав той день народження. Вранці побігав по квіти, а коли повернувся, Олеся вже прокинулася, вдягнена у нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу встромила їх у вуха й радісно усміхнулася. Він встиг зняти цей момент. Наче вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Тарас примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була всипана штучними квітами, осілими в землю. Вони не вигоріли, не втратили кольору, наче їх принесли вчора.
Тарас нахилився, витягнув із снігу одну гілочку жовтих квітів біля самого хреста, воткнув її в сніг у ніг могили. На її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, квіти не встромлялись, а сніг тане — вони все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих пластикових бутонів. Але ж живі.
— Сумую за тобою. Але часто сюди ходити не можу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилось інакше…
Він говорив довго, розповідав новини, дивлячись на фотографію, доки ноги не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду я, Олесенько. Взув старі черевики та й промочив ноги. А дорікти вже нікому. Прийду після Великодня, коли тут висохне. Тоді й могилку приберу, нове фото принесу, таке саме. Дуже ти тут гарна. Вибач мені за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу і, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекали кілька людей. Коли він нарешті сів у автобус, пальці ніг ледь відчувались.
Додому ледве дотягнув. Одразу зняв мокрі черевики, поставив чайник і випив дві чашки чаю з медом. Вдів сухі шерстяні шкарпетки, ввімкнув телевізор і ліг на диван. Йшов якийсь фільм. Від чаю його розтягло, і він занурився у сон…
***
Марія прийшла до них на будівництво після технікуму. Молода, з великими очима, на носі веснянки, а усмішка — наче сонячний промінь з-за хмар. Тарас не приховував, що милується нею. У нього ж дружина, син у третій клас ходить, а він не може відвести очей від дівчини. Що робити, якщо вона постійно на очах? Не заплющувати ж їх.
Незадовго до Нового року вони зустрілися на зупинці. Марія куталася у комір пальта. У її великих очах відбивалось світло ліхтарів. Тарас поглядав на неї крадькома. Коли підійшов автобус, він проштовхнув усіх і сів поруч.
— Привіт, Марічко. Додому? — спитав він, щоб заговорити.
— Так. А ви?
— І я. — Тарас замовчав. — Ялинку вже прибрали?
— Ні. Тато завжди купував справжню. Вона лежала на балконі. А тридцятого грудня ми всі разом її прикрашали. Який тоді запах у хаті був! І відразу свято.
— Сьогодні ж саме тридцяте. У тебе на балконі справжВін прокинувся від дощу, що стукав у вікно, і зрозумів — нічого не змінити, але можна хоча б перестати бігати від власної тіні.
