Марічка та її мишенята
Я веду свій блог, я психолог і пишу про себе.
Кілька тижнів тому я зустріла дівчинку в парку — вона сиділа на лавочці й годувала голубів хлібом.
Дуже розмовна дитина. Коли я побачила її втретє, зрозуміла, кого вона мені нагадує — мене саму.
Батьки розлучилися, мати вийшла заміж і поїхала за кордон, а тато живе з іншою тіткою (так казала Марічка — так звуть дівчинку).
У тата з Іриною народився хлопчик, його назвали Данилом.
Я дивилася на цю малу й бачила себе.
Чим я можу їй допомогти? Як зробити так, щоб у тридцять п’ять років вона не писала таких текстів…
— Марічко, я працюю в ***, хочеш навчитися малювати?
— Так, — з готовністю киває дівчинка.
Я йду з нею додому й пропоную втомленій жінці, щоб її донька ходила до нашої студії. Ніби не знаю, що вона не рідна мати…
— Це безкоштовно, потрібен лише дозвіл батьків, — брешу я.
— Я їй не мати, добре, прийде чоловік, і ми подумаємо.
Наступного дня Марічка приходить до нас.
Я обережно направляю її — дівчинка справді гарно малює, а ще співає.
Я домовляюся з колегами, і Марічку беруть усюди, куди можна.
Не кажіть, що це неможливо.
Якщо дуже захотіти — усе вийде…
Я намагаюся дати їй те, чого не було в мене — спілкування, відчуття, що ти теж важливий у цьому світі, а не просто дитина, яку раптом ніхто не хоче.
Ми з нею потягнулися одна до одної. Тато й мачуха думають, що я соціальний педагог, який закріплений за їхньою дитиною.
Такі наївні… чи байдужі?
Мабуть, друге. Марічка — залишок від минулого життя чоловіка, а куди її подіти? От і терплять.
Мати зникла — присилає гроші, сукні, приїжджає раз на рік, але не забирає з собою.
Чому?
Бо в неї тепер чоловік, який не хоче чужих дітей. У нього будуть свої.
А тато… начебто любить Марічку… начебто герой, що тягне цей хрест…
Для нас вона — сонечко. Але яка вона вдома? Може, нестерпна, зла й колюча, бо вона — зайва.
Нікому не потрібна.
Як і я.
— Оленко, а чому ти не виходиш заміж за Олега?
— Що? Про що ти? — дивлюся на малу. Звідки тобі це?
— Нуу, — вона знизує плечима, — усі бачать, що він тебе любить, а ти… як снігова королева…
У *** я працюю за покликом серця. Ну гаразд… я лікую себе.
Але не можу собі допомогти. Я завела цей блог, ризикнула розповісти все, бо мені потрібна допомога… кидаюся рятувати всіх, окрім себе.
У Марічці я побачила ту саму маленьку дівчинку, якій так бракувало теплоти.
Я насправді намагалася — налагодити стосунки з обома моїми сім’ями.
Тато, його дружина та їхня донька (ну, як би мені не зовсім сестра… взагалі, зовсім не сестра)… Вони… Тато наважився і сказав мені не дзвонити, не приходити й не писати.
— Світлана не хоче, — відводить очі.
Мені тринадцять. У мене гострі коліна, великі долоні на тонких зап’ястях, наче крабові клешні. Великий рот і трохи вилуплені очі.
Я була найогиднішою дитиною у світі. Звісно, як таку можна любити?
— Тату… але ж я твоя рідна дочка, а Світлана — дочка твоєї дружини, — намагаюся пояснити я.
— Розумієш, у неї підлітковий період, дуже важкий. Ми навіть водили її до психолога. Їй потрібна любов, розумієш?
Так, тату… Звісно, добре.
Мати, вітчим і брат жили своїм життям. Вони сміялися з жартів, але замовкали, коли я заходила до кімнати.
Навіть робили вигляд, що раді мене бачити. Але я ж бачила — їм важко з чужимА потім мишеня, що висіло на дзеркальці, раптом підморгнуло мені, і я зрозуміла — справжнє диво завжди приходить туди, де його чекають.