Нема страшнішого на світі…
– Ну що, у Дениса все гаразд. Виписую до садочку. – Лікарка простягнула Олені довідку. – Не хворій більше, Денис.
Хлопчик кивнув і подивився на маму.
– Підемо. – Олена взяла сина за руку, коло дверей озирнулась. – До побачення.
– До побачення, – повторив за нею Денис.
У коридорі Олена посадила сина на лавку і пішла до роздягальні за одягом. Денис весело гойдав ніжками і розглядав інших дітей. Вони одягнулись, Олена зав’язала шарфик на шиї сина.
– Завтра до садочку. Сумував? – запитала вона.
– Звісно! – радісно відповів Денис.
Вони вийшли з дитячої поліклініки та пішли засніженою вулицею до автобусної зупинки.
– Мамо! Ну мамо… – Денис тягнув за руку задуману Олену.
– Що? – вона зірвалася з думок про те, що завтра нарешті вийде на роботу, і життя піде звичним шляхом.
Вона простежила за поглядом сина й побачила жінку з розкритою коляскою. У ній сидів хлопчик віком Дениса, з розплющеним ротом, з якого капала слина, і порожнім поглядом.
Олена одразу відвела очі.
– Мамо, чому хлопчик у колясці? Він же великий, – тихо запитав Денис.
– Він хворий, – відповіла вона.
– Але ж ти мене не возила в колясці, коли я хворів? – не вгамувався син.
– Підемо швидше. Він іншим хворий. – Олена глянула на жінку з коляскою й потягнула сина до зупинки.
Після народження Дениса вона не могла дивитися на хворих дітей, мимоволі приміряючи їхню долю на себе. Жаль стискала серце. На матерів вона дивилася зі співчуттям. Вони самі доглядали за дітьми. Чоловіки часто не витримували й йшли. Добре, якщо поруч були родичі.
А вона змогла б так? Взяла б на себе цей тягар? Чи залишила б дитину в пологовому? Свого Дениса? Ні, ніколи. Навіть думати про це було страшно.
Вони їхали додому в автобусі, а Олена згадувала…
***
Вона була гарненькою та веселою. Зустрічалася з хлопцями, але заміж не поспішала, а вже про дітей і не думала. Та час ішов, подруги всі повиходили заміж, деякі встигли не по разу, у когось діти вже й до школи ходили. Рідні при зустрічі питали, чи не вийшла вона заміж, і дивувалися, почувши відповідь.
Згодом і сама захотіла сім’ї, дитини. Зрозуміла, що готова прати, готувати коханому чоловікові, віздитися з малюком, гуляти з коляскою поряд з іншими мамами. Але ті, хто подобався їй, були одружені або, маючи за плечима невдалий шлюб, не квапилися до нових стосунків. А ті, кому подобалася вона, їй – ні. Вічна історія.
Аж одного разу Олена зустріла його. Він не відповідав її уявленням про ідеального чоловіка, не її тип, як то кажуть. Але подруги й мати навідмінь твердили – час іде, треба виходити заміж, інакше буде пізно. Народжувати пора, а вона все вибирає. Хіба вона вибирала? Просто не складалося.
Майбутній чоловік говорив про кохання, дітей, будував плани, зробив гарну пропозицію. І Олена погодилася. Після гучного весілля майже одразу завагітніла. А чого тягнути? Тридцять три – не вічність.
Ходила усміхнена, дивилася на дітей, у магазинах обов’язково заходила до дитячих відділів, розглядаючи крихітні сукні й пінетки. Мимоволі прикладала руку до живота, ніби оберігаючи нове життя. Вона вже любила її – свою донечку. Чомусь дуже хотіла саме дівчинку.
Не встиг минути токсикоз, як почалися інші проблеми – Олені часто снилися кошмари. Снилося, що вона загубила дитину на вулиці або знаходила порожню коляску. Ось вона була – і її вже немає. Вона кричить, плаче, не може знайти. То прокидалася від сну й розуміла, що живота немає, але й дитини теж. Хіба ж не було?
Олена прокидалася з учащеним серцебиттям, торкалася свого округлого живота, але довго не могла заспокоїтися. Почала боятися засинати, прокидалася вночі, тікаючи від снів.
– Так буває. Хвилювання природні під час вагітності, – заспокоювала лікарка у поліклініці.
Одного разу вона зрозуміла, що дитина не ворушиться в животі довший час. Вечір і ніч прислухалася, чекала, а зранку пішла до лікарні. Її направили на УЗД.
– Чому ви мовчите? – ледь не плачучи, запитала вона, помітивши напружений погляд лікаря на екран. – Що з дитиною?
– Не хвилюйтеся, матусю, серцебиття є. Ось послухайте. – Лікарка натиснула кнопку, і Олена почула в динаміках чіткі удари серця своєї дитини. – Просто він міцно спить. Не можу розбудити.
– Він? Хлопчик? – здивовано запитала Олена.
– Так. А ви не знали?
Коли вона нарешті відчула слабкий поштовх у животі, видихнула з полегшенням.
– Живий! Прокинувся! – тихо засміялася.
Чим ближче були пологи, тим страшніше ставало. Олена повільно й важко ходила з великим животом. Спина болиІ коли автобус зупинився біля їхньої зупинки, Олена міцніше стиснула руку Дениса, усвідомлюючи, що найбільший страх у житті – це не втратити щось, а так і не відчути справжнього щастя.