Та ніколи не пізно
— Мамо, ти зовсім з‘їхала з глузду?
Слова доньки вдарили Лиду гостро, ніби під ребра. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.
— На нас же пальцями показують! Мати загуляла! Ну батько — то зрозуміло, він мужик, але ж ти — жінка! Хранителька вогнища! Тобі не соромно?
Сльоза котилася по щоці Лиди, затрималась на мить і впала на руку. За нею — друга, третя… Незабаром сльози просто лилися, а донька не вгамувалася.
Костя, чоловік Лиди, сидів на стільці, понуро опустивши плечі й надувши губу.
— У батька ж проблеми зі спиною, ти що робиш? Йому догляд потрібен! — Костя всхлипнув. — Невже так можна? Мам? Він тобі всю молодість віддав, ви разом дитину виростили, а тепер що? Захворів — і ти хвостом завертіла? Ні, моя дорога, так не годиться…
— А як годиться? — спитала Лида.
— Що?! Ти що, глузуєш? Батьку… вона ж глузує!
— Таню, наче я тобі не рідна мати, а лютий ворог… Отак спізнилась за батька турбуватися…
— Мамо! Що ти вигадуєш, що за жертву з себе корчиш? Ні, у мене сили більше немає… Зараз подзвоню бабусям, нехай вони з тобою розбираються! Ганьба!
— Уявляєш, — обернулась до батька Таня, — я йду з університету, а вони… гуляють під ручку по алеї! Він їй віршики читає, мабуть, власного складання, так, мамо? Про коханьце, мабуть?
— Зла ти, Таню, зла й дурна. Молода ще…
— Дивись! Жодного каяття! Все, я дзвоню бабусям, обом! Нехай приходять і розбираються, у нас з татом сили вже немає.
Лида мовчки випрямилась, розгладила складки на хатній сукні, зітряла невидимі пилинки. Підвелась.
— Добре, дорогі мої, я піду.
— Куди, Лидо?
— Піду від тебе, Косте…
— Як це «піду»? Куди? А я? Я як?
Донька в цей момент, злісно блищачи очима на матір, щось гаряче говорила в телефон.
— Таню! Таню! — заголосив Костя, наче по покійнику. — Тетяно…
— Що? Що, тату? Спина? Де болить?
— Ой, ой… Таню… вона… мати… піти збирається.
— Як це «піти»? Куди? Мамо… що ти знову видумала? На старості літ?!
Лида усміхнулася. Вона акуратно складала речі у валізу. Вона вже збиралась піти, та Костя захворів — обострився хондроз, він стогнав, бідолаха, страждав…
— Лидо… у мене, мабуть, грижа…
— На МРТ нічого не показало.
— Ой, та що вони там знають, ті лікарі… Вони ж спеціально не кажуть спочатку.
— Так? І навіщо?
— Ну… щоб потім більше грошей здерти. У Петровича на роботі так само було — хондроз, хондроз, мазі, таблетки, а потім — раз! — грижа, та ще й страшна, з якоюсь дивною назвою…
Тоді Лида не пішла. Не змогла кинути бідолагу. А тепер…
— Скільки вже того життя, Лидо, — почула вона голос подруги Оленки. — Ти ж, як раб на галерах, працюєш на них! Що доброго тобі Костько приніс? Ні-че-го! — Оленка стукнула долонею по столу.
— Усю молодість гуляв, та ще як! Наче кобель… навіть цю… перукарку, як її…
— Мілку.
— О, точно! Мілку, як корову на шоколадці, таскав. А ти на двох роботах, ще й підробляєш, а Костько на дивані. Кості треба в санаторій — спиночка болить! Костенька летить на море, а Лида — спочатку на город до свекрухи, потім до мами, чи навпаки? А те, що у Лиди в сорок років нога болить — то нормально, так?
— Ну, Оленко, — тоді виправдовувалась Лида, — Костько він…
— Що він? З іншого тіста зліплений? Ага… звісно, він же мужик, священна тварина. Подивись на інших — вони жили рвуть, щоб родині добра хотілось. А в тебе все навпаки — ти вбрид, а цей… нахлібник.
— Оленко, — несміливо подивившись на подругу, промовила Лида, — я завжди хотіла запитати: наче ти Костька не любиш… Наче він тобі щось зробив. УсА тепер, коли вона нарешті наважилась почати життя для себе, настала та тиша, яку вона так довго шукала.