Дім для синів
Микола був із тих чоловіків, що й гора по плече. Збудував хату, виростив двох синів, а на подвір’ї висадив чимало дерев. Одним словом, прожив життя недаремно.
Хату ставив сам, власними руками, у місті, у приватному секторі. Згодом провів газове опалення, підвів воду. Облагородив усе, як у міській квартирі, навіть ванну вставив. Тільки простору більше, і сусідів нав’язливих нема.
Дружина, розумниця та красуня, устигала скрізь: й нагодувати, і прибрати, і город полоти. Микола допомагав їй у всьому. Росли в родині два сини з різницею у п’ять років. Живи та радій.
Та ось дружина захворіла тяжко і померла, коли молодший син у четвертому класі навчався. Довго сумував Микола, але взяв себе в руки, не спився. Важко було самому, жіночої руки не вистачало. Але про одруження й не думав.
Вони з дружиною завжди мріяли, щоб діти здобули гарну освіту, досягли успіхів у житті, зробили кар’єру. Все для цього зробили. Старший Тарас закінчив школу та вступив до інституту. Ожениться — і в хаті господиня буде. Микола пишався старшим сином. Молодший до наук не дуже тягнувся, але допомагав батькові у всьому.
На четвертому курсі Тарас справді одружився.
— Місця багато. Я ж для вас хату ставив. Що доброго мешкати у багатоповерхівці з сусідами? То чужий сміх слухатимеш, то тебе затоплять, то опалення чекатимучи. А тут увімкнув, коли треба. — Скільки Микола не намагався відмовити молодих даремно гроші на оренду витрачати, нічого в нього не вийшло.
Олена, молода дружина старшого сина, категорично відмовилась жити у приватному будинку, та ще з батьком чоловіка. А Тарас у всьому їй потурав, бо любив. Позасмучувався Микола і змирився. Нехай живуть, як хочуть.
— Ти хоча б дружину в хату приведи. Для кого я її збудував? — казав Микола молодшому синові.
— Мені ще рано про весілля думати, — відмахувався той.
Робив Микола на зиму заготовки, половину старшому синові віддавав. А той не дуже брав, мовляв, Олені соромно, адже ні садити, ні збирати, ні закатувати не допомагала.
— Я не чужим даю, а дітям рідним. Нехай не соромно. Біжіть та їжте, а то взагалі ображуся, — казав Микола, передаючи синові велику торбу. — З’їсте — ще дам.
Молодший син закінчив школу, але вчитися далі не захотів, пішов до армії.
Якось прийшов до батька старший син. А розмова не клеїлася, все Тарас ходив навколо да близько. Бачив Микола, що щось сина мучить, а той боязко чи соромно сказати. Чи витримав, попросив розказати, що той ховає.
— Олена чекає дитину. Син буде, — промовив старший син і дивиться, як батько зреагує.
А Микола зрадів, привітав.
— Тільки не за цим ти прийшов, щоб новину повідати. Не тягни, кажи, — підганяв він сина.
— З появою дитини витрат прибавиться, а зарплата тільки моя. Олена в декрет через місяць піде. Важко буде квартиру орендувати, — почав пояснювати Тарас.
— То приходьте жити до мене. Богдан у армії, нікому заважати не будете. Хата велика, місця всім вистачить. А якщо мало — прибудову зробимо. Усе є. І повітря тут чистіше, ніж у центрі міста. Для дитинки саме те. Нащо думати? Давно кличу, — радо сказав Микола.
— Олена не хоче. І як ми тут всі разом? Дитина спочивати тобі не дасть, пелюшки по хаті повісимо. А Богдан повернеться з армії? А одружиться? Дякую, звісно, але це не вихід, — відповів Тарас.
— Ти ж не поговорити про це прийшов, так? В тебе інша пропозиція є? — прямо запитав Микола.
— Є, тату. Батько Олени пропонує вам зкинутися навпіл і купити нам квартиру. У нього на роботі один співробітник терміново й недорого продає — виїжджає за кордон, — швидко став пояснювати син.
— А багато треба? Вам ж однушка не підійде, гадаю? Дитина незабаром буде. Маю я трохи заощаджень. Говори прямо, скільки треба.
Тарас назвав суму і чекаюче подивився на батька.
— Це вартість усієї квартири чи тільки моя половина? — спитав Микола.
— Тільки твоя, — трохи вагаючись, відповів Тарас.
— Це все, що в мене є. Повернеться Богдан, одружиться. Як же його без допомоги залишу? А якщо він вчитися схоче? НАле Микола зітхнув, віддав гроші старшому синові, розуміючи, що часу на роздуми нема — радість онука дорожча за скарби.