— Доброго ранку, матусі. Як ваші справи? — Привітно посміхнулася симпатична лікарка-акушер, заходячи до палати післяпологового відділення.
У білому халаті, з акуратно закріпленою шапочкою, вона виглядала справжньою захисницею нового життя.
Підійшла до ліжка біля вікна, де лежала молода мати, відвернувшись обличчям до стіни.
— Марченко, не вдавайте, що спите. Поверніться на спину, треба оглянути живіт, — попросила лікарка твердо.
Марченко неохоче перевернулася. Катря відразу впізнала її — вони рожали майже одночасно минулої ночі. Лікарка нахилилася, відкинула ковдру, підняла бліду лікарняну сорочку й обережно промацала живіт.
— Все добре. Незабаром принесуть вашу донечку на годування. Ви готові? — спитала вона, вкриваючи пацієнтку.
Молода мати розплющила очі, в їх погляді був жах.
— Я не буду її годувати, — прошепотіла вона.
— Так чому ж?
— Будь ласка, не приносьте її… — голос Марченко звучав, наче міцно стиснута струна.
— Що за новини, Марченко? Ти не хочеш бачити свою дитину? Хочеш відмовитися? — здогадалася лікарка.
Дівчина кивнула. Лікарка з докором подивилася на неї.
— Давай так: я закінчу обхід, а потім ми поговоримо. Подумай ще раз. — Різко відвернувшись, вона підійшла до Катрі.
— Ну, а у вас як справи? — Нахилилася над нею. — Чудово. Другі пологи? Приносити доньку на годування?
— Так, звісно, — поспілКатря зідхнула, глянула на сусідку, яка тепер лежала з заплющеними очима, і прошепотіла: “Навіть у найважчій хвилині не варто робити поспішних рішень, адже маленькі пальчики дитини можуть зцілити навіть найбільшу біль у маминому серці.”