В місті майже весь сніг розтаяв, на тротуарах пісок в’ївся в кригу. А на цвинтарі сніг лежить, хоч і осів від дощів. Ганна довго блукала засніженими стежками між огорожами, доки не знайшла могилу батьків. Вони лежать разом, хоч тато загинув у аварії, коли Ганна ще вчилася в дев’ятому класі.
Огорожу зробили одразу на дві могили. Мама померла три роки тому. Ганна підібрала на її пам’ятник таку фотографію, щоб вони з батьком виглядали однолітками, такими, якими вона їх запам’ятала, коли батько ще був живий.
Ганна вийшла на пенсію, квартиру у Києві залишила родині сина, а сама повернулася в рідне місто два дні тому. Прибралася в квартирі, а сьогодні вранці поїхала на цвинтар.
— Пробач мене, мамо, що кинула тебе тоді, втекла до Києва. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не втримувала. — Вона зітхнула й струснула з надгробка мами змерзлий сніг.
Постояла ще трохи, попрощалася з батьками і пішла геть своїми ж слідами між огорожами. Вийшла на стежку й, дивлячись під ноги, рушила до виходу з цвинтаря.
— Ганно?! — почула вона голос за спиною, зупинилася й оглянулася.
— Ви до мене? — Вона вдивлялася в незнайомого чоловіка похилого віку.
— Ти мене не впізнала? Це ж я, Сашко Гордієнко. — Чоловік посміхнувся, і тоді Ганна його згадала.
— Не впізнала. Ти змінився, — сказала вона теж з посмішкою.
— А я тебе одразу впізнав, хоча не бачив… — він завагався, рахуючи в умі, скільки минуло років з їхньої останньої зустрічі… — Тридцять років. — Чоловік підійшов до Ганни.
— Тридцять два, — уточнила вона.
— Ти зовсім не змінилася. До батьків приходила? — Він кивнув у бік могил.
— Так. А ти?
— До Оленки. — Сашко відвів очі вбік.
— Оленка померла? Давно? — Здивувалася Ганна.
Зла на Оленку вона не тримала. Образа давно минула. Відчула лише жаль і сум.
— Півроку тому. Дуже страждала. Рак. Я зовсім один залишився, — жалібно промовив Сашко.
Ганна поглянула на нього. Здалося, він схлипнув. Ні, важко зітхнув. Обличчя спокійне, зосереджене.
— Дітей у нас не було. От такі справи. А ти одна чи з чоловіком приїхала? — у свою чергу запитав Сашко.
— Одна. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві сину залишила, а сама повернулася. — Ганна навмисне не сказала про чоловіка.
Вони дійшли до воріт.
— Ой, я тебе відволікла, а ти ж ішов… — згадала Ганна.
— Я від Оленчиної могили йшов. А маму відвідую іншим разом. А то раптом ти знову зникнеш чи втечеш? — усміхнувся Сашко.
— Ну от, пішов, тепер наступного чекати, — зітхнула Ганна, побачивши автобус, що від’їжджав від зупинки.
— Я на машині, підвезу, ходімо. — Сашко показав на ряд паркованих біля огорожі авто.
Не дуже хотілося їхати з ним, розмовляти, але стояти й чекати автобуса біля цвинтаря теж не хотілося. Ганна сіла в охололу машину. Сашко повернув ключ у запалюванні, увімкнув пічку. Вони проїхали повз огорожу цвинтаря, повз пусте засніжене поле, що колись стане місцем нових поховань, повз дерев’яні хати. Ганна завжди дивувалася, як люди можуть жити поблизу великого міського цвинтаря?
— Скільки років минуло, а я так і не зрозумів, що тоді сталося між нами. Коли ти втекла, я не знаходив собі місця. А головне — чому? — порушив мовчання Сашко.
Ганна здивовано глянула на нього.
— Оленка сказала, що вагітна. Потім дізнався, що брехала — не могла вона мати дітей. Але спочатку повірив, одружився. А потім… вже пізно було щось змінювати. Оленка, знаєш, як істерила, коли дізналася, що ти з її нареченим поїхала? Піхала до Києва, щоб помститися вам. Чому ти втекла, Ганно?
— Ти що, досі нічого не зрозумів? Мені тоді було все одно, з ким і куди тікати, аби тільки геть звідси.
— Як це? — Сашко повернув голову до Ганни, і машина захиталася на мокрій дорозі.
І Ганна, не шкодуючи ні себе, ні Сашка, почала розповідати.
***
Правильно кажуть, що між друзями часто один користується другим. У Ганни з Оленкою була саме така дружба. Ганна прийшла у нову школу серед навчального року. Кругла відмінниця, вона вже цим викликала неприязнь нових однокласників.
Найкрасивіша дівчина класу, Оленка, взяла Ганну під опіку. На перервах вони разом гуляли шкільними коридорами, йшли додому. Ганна допомагала Оленці з уроками, підказувала на контрольних.
Завдяки Оленці Ганна стала своєю в класі. За Оленкою бігав кумедний і лопоухий Сашко Гордієнко. А вона зверхньо та відверто насміхалася над ним.
— Навіщо ти так? Він же нормальний хлопець. Ось побачиш, виросте — стане красенем, — захищала Сашка Ганна.
— Ось коли стане, тоді й подивимось, — відповідала легковажна Оленка.
Звичайно, ділилися мріВона подивилася на Сашка востаннє, повільно закрила двері й усміхнулася, відчуваючи, як у серці нарешті заспокоїлось минуле.