Нелюба донька
Я вже підходила до дому, коли в сумці задзвонив телефон. Дістала його та відповіла братові.
— Привіт, Толіку, — без сорому я кликала його дитячим ім’ям, хоча він давно виріс і був на голову вищий за мене.
— Ти не забула, що в мами через тиждень день народження? Ювілей, між іншим, — нагадав він. Дуже доречно, бо я справді забула.
— Ні, не забула, — зухвало збрехала я. — А ти вже купив подарунок?
— Саме тому й дзвоню. Давай зустрінемось, обговоримо.
— Давай. Може, зайдеш до мене? Чи зустрінемось завтра в обідню перерву, у нашій кав’ярні? — запропонувала я.
— Домовились. О дванадцятій чекатиму на тебе. Передзвоню, якщо що, добре? Тоді до завтра. — І Тарас відключився.
Я обожнюю його, мого молодшого брата. Він найближча людина для мене. Не мама, а саме він. Зараз мені страшно згадувати, що колись я хотіла його вбити. Досі мене не покидає почуття провини, особливо коли бачу його. І сорому. Ніколи б не пробачила собі. А тоді…
***
Мої майбутні батьки навчалися в університеті й не могли прожити дня одне без одного, скрізь ходили разом. Але бути наодинці їм було ніде: мама жила з батьками, а тато — у гуртожитку. Єдиний вихід для закоханих — одружитися. Про що вони й повідомили маминих баПро що вони й повідомили маминих батьків, і хоч ті спершу заперечували, зрештою погодились, бо любов молодяток була сильніша за будь-які сумніви.