Коли я була дитиною, мати навчила мене використовувати кодове слово, якщо коли-небудь опинялася у скруті і не могла говорити відверто. Ставши дорослою, я вирішила передати цей рятівний спосіб своїй доньці. Мені здавалося, що вона зможе скористатися ним, щоб уникнути незручної вечірки чи неприємного візиту. Але я й уявити не могла, що він знадобиться так швидко.
Вчорашній день почався ніби звичайно, але лише здавалося. Я сиділа на кухні, допивала вечірню каву, коли задзвонив телефон. Це був мій колишній чоловік, Данило. Наші теплі стосунки з роками після розлучення стали напруженими. Ми намагалися зберігати приязнь заради доньки, Соломії, але завжди відчувалася та напруга.
“Привіт, Олесю,” — голос Данила звучав непевно. — “Соломія хоче поговорити. Вона вже зранку просила розповісти тобі про свій день.”
Це мене здивувало. Зазвичай донька любила проводити вихідні з батьком і рідко дзвонила мені. “Звичайно, дай їй трубку,” — відповіла я, намагаючись звучати спокійно, хоча в животі вже з’явився важкий камінь.
“Привіт, мамо!” — Соломія говорила весело, але в її тоні було щось не так. Я прислухалася й відчула незвичайну нотку в її звичайно легкій бесіді.
“Привіт, кохана! Як твій вихідний? Весело?” — спитала я, намагаючись підтримати розмову.
“Так, добре! Вчора ми гуляли в парку, а сьогодні вранці я малювала. Намалювала собаку, дерево… і ще хотіла б синій олівець, щоб намалювати чорницю.”
Слово “чорниця” вдарило мене, наче блискавка. Серце пропустило удар. Серед невинної розмови донька вставила наше таємне кодове слово. Я завмерла, намагаючись не панікувати. Воно означало: “забери мене звідси негайно.”
“Це чудово, серденько. Я зараз приїду. Тільки нічого не кажи батькові, добре? Поясню на місці.”
“Було ще щось, що хотіла сказати?” — перепитала я.
“Ні, це все,” — відповіла вона солодко, але я відчула страх у її голосі. Я знала — треба її вивезти.
“Побачимось скоро, гаразд?”
“Гаразд, мамо. Люблю тебе.”
“Люблю тебе, моя Соломійко.” — Я почула її сміх, коли клала трубку, але руки в мене тремтіли. Що могло трапитися? Данило завжди був гарним батьком. Але щось було не так. Я схопила ключі й поїхала до нього, рішуча забрати доньку додому.
Коли я приїхала й постукала у двері, мене зустріла незнайома жінка. Вона подивилася на мене з цікавістю й досадою.
“Чи можу я вам допомогти?” — різко спитала вона.
“Я приїхала по доньку. Данило вдома?”
“Він вийшла по справах, але Соломія всередині. А ви хто?”
“Я Олеся, її мати,” — відповіла я, тримаючи себе в руках. — “А ви?”
Жінка похмурішала. “Я Віра, подруга Данила. Ми вже кілька тижнів живемо разом.”
Я здригнулася від несподіванки. Данило ніколи не згадував про подругу, тим більше про спільне життя. Чому Соломія нічого не розповідала? Але зараз було не до питань. Треба було визволяти доньку.
“Віро, у Соломії завтра прийом у лікаря, і нам треба приготуватися,” — збрехала я, насильно посміхаючись. — “Я забула попередити Данила, але потім привезу її назад.”
Віра не повірила, але не заперечувала. “Добре, але я скажу йому.”
“Звісно,” — зайшла я в будинок. Соломія сиділа на дивані, розфарбовуючи книжку. Її очі засяяли, коли вона побаМи поїхали додому, де я довго обіймала Соломію, обіцяючи, що вона більше ніколи не почує від Віри жодного поганого слова.