— Ти в цій сукні не замерзнеш? На дворі двадцять п’ять морозу, а вночі ще більше обіцяють, — зауважила мати, зазирнувши у кімнату до Оленки.
— Та я не встигну замерзнути, тут же поруч. Хіба можна у джинсах на день народження? — відповіла Оленка, крутячись перед дзеркалом і поправляючи пояс сукні.
— Іван за тобою зайде? — поцікавилася мати.
— Ні, він сказав, що трохи затримається. У друга комп’ютер зламався, лагодить, — легковажно промовила Оленка.
— Можна й завтра діло закінчити, якщо не встигає. Як ти сама підеш? Невігластво, — повторила мати.
— Мамо, зараз на таке не звертають уваги. Що тут такого? Ну не разом прийдемо, то й що? Годі, мам, вже час, я й так спізнююся. — Оленка схопила туфлі в пакет і вийшла у передпокій.
Вона знала, що Іван матері не подобався. А все через те, що він поцілував Оленку на її очах. «Це недобре. Мусять же бути пристойності, зрештою», — дорікала вона доньці після того, як Іван пішов.
Оленка вдягла м’які теплі чоботи, довгу пухову куртку, обмотала шию пухнастим шарфом.
— І без шапки? — розвела руками мати.
— Я волосся завила, яка шапка? Все, я пішла. — Оленка відчинила двері й швидко вийшла з квартири.
Мати щось кричала їй услід, але вона вже спускалася сходами, передчуючи вечір, сповнений сміху, й зустріч із Іваном.
Їхній роман розвивався швидко й запально. Оленка сподівалася, що він ось-ось зробить їй пропозицію.
Морозне повітря миттєво обпалило обличчя й руки, намагаючись пробратися під простору куртку. Оленка підняла шарф вище, втулила в нього ніс і поспішила до будинку подруги. «Коли б Іван швидше прийшов», — думала вона дорогою. Півгодини тому вона подзвонила йому. «Не відволікай, тоді прийду швидше», — коротко відповів він. І більше вона не дзвонила.
У під’їзді Оленка відсунула шарф від обличчя. Вирішила не чекати ліфта, пішла сходами, щоб швидше зігрітися. Хоча вони з Даринкою жили лише через два будинки, Оленка встигла замерзнути.
Двері у квартиру, звідки лунала музика, виявилися наполовину відкритими. Хтось із хлопців, що виходили палити, не замкнув. А може, господиня спеціально залишила для запізнілих гостей. «Добре. Менше уваги на себе зверну», — подумала Оленка й увійшла у напівтемний передпокій. Її відразу оглушили ритмічна музика й голосні вигуки гостей.
Оленка зняла куртку, засунула шарф у рукав. На всіх гачках вішалки висіло по дві-три зимові куртки. Даринка запросила чимало народу. Оленка ледве знайшла місце для своєї куртки. Наділа холодні туфлі, здригнулася від холоду й увійшла у кімнату.
Яскраве світло сповна вдарило в очі після темного передпокою, а гучна музика розігнала кров у жилах. З десяток парнів та дівчат танцювали навколо столу, заповнивши всю кімнату. Ніхто не помітив Оленку. Вона озирнулася, шукаючи очима Даринку, але не знайшла.
Оленка, намагаючись не зачепити нікого з танцюристів, пробиралася до кухні. Вже підходила до скляних дверей, коли вони різко відчинилися. Зачервоніла Даринка, з очами, палаючими, як у лихоманці, і з усмішкою переможниці на губах, налетіла на Оленку. Здивування й збентеження зникли з її обличчя.
Позаду Даринки з’явився Іван. Він гладив розкуйовджене волосся.
— Ти вже прийшов? — спитала Оленка й перевела погляд на Даринку.
Та вже прийшла до тями й, ніби нічого й не сталося, знову посміхалася.
— День народження вже на розпалі. Чого запізнилася? — спитала вона. — Хочеш потанцювати? Чи спочатку вип’єш? — Даринка пройшла повз Оленку.
— Ти не подзвонив. Навіть не помітив, що мене нема? Чи був занадто зайнятий? — голос Оленки був повний гіркоти.
— Та просто не встиг. Сам щойно прийшов, — Іван нахилився, щоб поцілувати її, але вона відхопилася.
Вона відчула запах улюблених духів Даринки.
— Оленко, ти чого? Ми там просто нарізали ковбасу, — Іван намагався виправдатися.
— Ти б помаду зі щоки стер. Передай їй. — Вона сунула йому в руки подарунковий пакет.
Іван ледь встиг його схопити, а Оленка вже пробивалася до виходу, розсовуючи гостей.
У передпокої вона скинула туфлі, швидко взула чоботи, зірвала куртку з гачка й вилетіла з квартири. Шарф випав їй з рукава на сходи. Оленка нахилилася, щоб підняти його, і в цю мить із квартири вийшов Іван. Вона кинулася вниз сходами.
— Оленко, ти все неправильно зрозуміла! — гукнув він.
Вона вибігла на вулицю, і мороз знову обпалив її обличчя. Згадала, що залишила туфлі, але не повертатися ж за ними. «Як він міг? Прийшов раніше й навіть не подзвонив, не шукав її… Та й подруга теж. Як вона могла? Зрадники…» Оленка задихалаВона підняла очі на зимове небо, де вже займалися перші зірки, і раптом усміхнулася, бо зрозуміла — іноді найважливіші зустрічі відбуваються саме тоді, коли ти втрачаєш те, що вважав своїм назавжди.