На вулиці було холодно й вітряно. Олеся бігла зі школи, щоб швидше потрапити додому. Від дихання над ротом кружляла пара, що миттєво замерзала на шарфі, віях та світлому волоссі, яке вибивалося з-під шапки. Зараз вона зайде, вип’є гарячого чаю з лимоном, закутається в плед на дивані…
Лише подумала про теплу домівку — ноги понесли ще швидше. Ось і під’їзд. Двері різко відчинилися, і Олеся ледь не зіткнулася з сусідкою тіткою Галиною — невисокою жінкою з круглим обличчям. Дівчина не любила її, вважаючи занудною. Тітка Галя завжди розглядала Олесю, зморщивши маленькі чорні оченята.
— Тихо, моторна! Майже збила з ніг, — буркнула сусідка.
— Вибачте, — пробубніла Олеся.
Жінка стояла посеред дверей, не зміщуючись.
— Отак ніяк не збагну, на кого ти схожа. Тато кароокий, мама блакитноока, а ти… І волосся у тебе інше. Вони високі, а ти — від горщика два вершки.
— Ну й що? — спитала Олеся. — Невже діти мають бути копією батьків?
Вона не хотіла грубити, але й не знала, як обійти тітку. Чи не штовхати ж її? Олеся озирнулася, сподіваючись, що хтось підійде, але під’їзд був пустим. Щось у погляді сусідки лякало її.
— Не обов’язково, — зітхнула жінка. — Але я в цьому будинку живу від початку. Твоя мати виросла на моїх очах. Вийшла заміж, а через два роки принесла тебе з пологового будинку…
Олеся нетерпляче тупцювала на місці, не розуміючи, до чого вона веде.
— Принесла з пологового, а вагітною я її не бачила. Ось і думай, чому ти не схожа на них. — Сусідка нарешті відступила, пропускаючи дівчину.
Олеся піднялася на сходи і здригнулася, коли двері ззаду із тріском зачинилися. Раптом їй у голову вдарила думка. Вона зупинилася посеред сходів. Обличчя палало, а руки стали крижаними. «Ні, це просто вона злість виливає. Самотня жінка, ні чоловіка, ні дітей — от і плітки розпускає», — намагалася вгамувати себе Олеся, але слова сусідки в’їлися в пам’ять.
Повільно дійшла до третього поверху старої панельки, зайшла в квартиру, зняла верхній одяг, взяла сімейний альбом і, закутавшись у плед, почала розглядати фото. Ось вона у ковдрі з мереживом, ось робить перші кроки, ось — перший бант на тонкому світлому волоссі. Ось — першокласниця з величезним букетом, за яким її леАльбом тремтів у її руках, коли вона почула, як у дверях повертається ключ, і швидко витерла сльози, бо знала — це буде важка розмова, але саме та, яку варто було чекати.