Надія зранку почувалася недобре. За вікном сипав сніг. Вона зраділа, що вчора зходила до крамниці, адже сьогодні довелося б пробиратися крізь заметілі, що було б дуже важко з її хворими ногами. До того ж, здавалося, знову підскочив тиск. Надія прийняла пігулку, лігла на диван і заплющила очі.
“Що це я лежу? Треба ж борщ варити”, — подумала вона, але сила підвестися зникла.
Так вже повелося, що першого січня до неї на обід приходив син із дружиною. А раніше, коли Олексій був малим, ще й із онуком. І завжди з порогу питав: “Мамо, а борщ є? Салати вже набридли”. Надія вирішила, що трохи ще полежить і почне готувати. Встигне. Вона прислухалася до себе. Наче в голові легшає.
Надія розплющила очі й подивилася на фотографію чоловіка на стіні. Навмисне повісила так, щоби, засинаючи й прокидаючись, бачити його. Сім років минуло, а звикнути так і не змогла. Часто згадувала й розмовляла з ним, дивлячись на портрет.
“Важко мені без тебе, Василю”, — промовила вона голосно.
“А пам’ятаєш, як ти прийшов із роботи без подарунка на мій день народження? Квіти сховав під пальто на вішалці. Навмисне повільно роздягався, щоб я вийшла до тебе й запитала, чого це ти так довго мішкаєш?
А ти сказав, що зарплату загубив. Зайшов у магазин, поки вибирав мені подарунок, хтось витягнув гаманець із кишені. Як же я розлютилася тоді на тебе. Адже відчувала підступ, знала твій нестерпний характер, та все ж потрапила на твою вудку.
І який же впертий був — доводив до кінця все, що задумав. Я вже прикидала, як прожити місяць без грошей.
Прийшли гості: син із дружиною, твій друг Петро з дружиною, та моя подруга Марічка. Сіли за стіл, вино розлили по келихах, ти тост сказав, а тоді подарував мені коробочку із золотими сережками. Мені тоді п’ятдесят виповнилося. І так прикро стало, що мало не кинулася в тебе тією самою коробочкою. А ти лиш сміявся, радів, що знову вийшло мене розіграти”, — Надія докірливо подивилася на портрет чоловіка.
“А як ключі в сніг упустив, пам’ятаєш? Як довго ми їх шукали разом. Сусіди навіть вийшли допомогти. Потім підкинув, щоб я їх знайшла. Скільки разів питала — так і не признався, що розіграв. Перед сусідами соромно було? Вони б не зрозуміли. Діставалося не тільки мені, а й дітям…” — вела Надія розмову із чоловіком у думках.
Василь із портрета пильно слухав. Рідкісне фото, де він був серйозний. Зазвичай він лукаво усміхався. Надія зітхнула та сіла на дивані. Голова полегшала.
Вона пішла на кухню й почала варити борщ. Кожен рух віддавався болем у колінах. Вона готувала й згадувала…
***
Був теплий серпневий день. Молоденька Надія сиділа у білій весільній сукні перед дзеркалом. Подруга Марічка зачісувала їй волосся. Вона вчилася в місті на перукарку. Надії не сиділося на місці. То щасливо усміхалася, то замислено завмирала.
Ось-ось наречений за нею приїде, а вона досі не була певна, чи правильно зробила, послухавши матір.
“Родина в Юрка міцна, господарство велике, сам хлопець роботящий. А за кого ще в нашому селі вийдеш? Міським парубкам своїх дівчат вистачає”, — умовляла мати.
І Надія погодилася. Двадцять уже, заміж час. Марічка розхвалювала її наряд, Юрка, а в Надії на очах виступили сльози. Вона раз-у-раз прислухалася до шуму за вікнами хати, чи не під’їхав автомобіль. І раділа, коли машина проїжджала повз.
Та ось мотор затих під вікнами, ляснули дверці. Надія здригнулася й напружилася. Серце, наче спійманий птах, затріпалося в грудях.
Марічка вибігла із хати зустрічати нареченого, брати викуп за наречену. Мати вже стояла на ґанку…
А Надія раптом подумала зовсім не про те, про що мала б. Вона згадала, як напередодні мати послала її до крамниці, де вона зустріла Василя. Після армії він не повернувся в село, одразу поїхав працювати в місто. Кілька років його не бачила.
Здоровий став. Не сказати, що красен, але статний парубок, зовсім міським зробився. Надія від його пильного погляду зніяковіла, почервоніла, опустила очі.
“Запізнився, хлопче. Не варто на неї витріщатися. Не для тебе наречена. Завтра заміж виходить”, — сказала продавчиця тітка Ганя.
“А це ми ще побачимо”, — усміхнувся Василь, не спускаючи очей із Надії.
Вона не пам’ятала, що й як купила. Вискочила на вулицю й тільки там змогла вільно вдихнути. І з того часу не могла забути його погляд.
Надія прислухалася. Щось довго у нареченого викуп торгують. Раптом двері розчинилися. Через поріг переступив не Юрко, а Василь.
Надія зірвалася зі стільця, серце билоось так, що ось-ось вискочить з грудей. Мати намагалася не пускати Василя до неї, схопивши його за рукав сорочки. Марічка просто стояла, спМарічка просто стояла, спостерігаючи за цим, а Надія, не вагаючись, простігла руку до Василя, і в цьому моменті зрозуміла, що ніколи не пошкодує свого вибору.