Останнього дня новорічних свят друзі вирішили піти на ковзанку. Несподівані морози трохи відступили. Яскраве, хоч і низьке, сонце сліпило в очі, обіцяючи швидке тепло. День почав потроху додаватися.
Тарас із Олегом були не єдиними, хто захотів позбутися зайвих кілограмів, набраних за свята. На льоду було багато народу. Сонце гріло, морозне повітря бодрило, а музика з динаміків піднімала настрій.
Виїхавши на лід, Тарас і Олег розігналися, обганяючи інших. Заточені ковзани легко ковзали по шорсткій поверхні. У цьому році вони вперше дісталися сюди — то сніг завалював, то відлига робила лід м’яким і водянистим. Лише після Різдва ковзанка, нарешті, замерзла навіть вдень.
Пробігши два кола для розминки, хлопці почали жартувати. Олег помітив дівчину у білій куртці та такої ж білосніжної шапці з помпоном. Вона нерішуче стояла на ковзанах, вчепившись у поручні. Було видно, що вона вперше на льоду — ноги не слухалися, роз’їжджалися, а щиколотки викривлялися. Якби не міцний захват за огорожу, вона б давно впала й, мабуть, не змогла б піднятися. Олегу стало і смішно, і водночас шкода.
Він озирнувся на Тараса, але той захоплено спілкувався з якимись дівчатами. Олег підкотився до краю ковзанки.
— Хочеш, навчу тебе кататися? Це не складно. Треба знати лише основи.
Дівчина не встигла відповісти — її права нога різко посовзнула вперед, і вона мало не перекинулася назад. Олег встиг підхопити її.
— Дякую, — промовила вона.
Її голос здався Олегу чарівним, а від дотику до її руки його шкіру пробігли мурашки. Серце раптом забилося швидше, незрозуміло радісно.
— Не бійся. Відпусти огорожу, інакше не навчишся. Тримайся за мене. — Він простягнув їй руку.
— Я боюся, — прошепотіла вона.
— На жаль, лід — штука слизька, і падінь не уникнути. Але я тебе не відпущу. Ну ж бо, давай, — наполегливо сказав Олег.
Дівчина вхопила його за руку, але іншою все ще трималася за поручень.
— Так. Добре, — підбадьорював він. — Тепер відштовхнись однією ногою, ковзай на другій. Не став ногу на носок, інакше впадеш! О, молодець! Склади ноги разом, тепер іншою… — Олег міцно тримав її, пояснюючи.
Дівчина слухняно зробила кілька обережних кроків. Вона нарешті відпустила огорожу. Це не було справжнім ковзанням, але Олег щиро хвалив її.
— Молодець! Ноги розслаб, трішки зігни в колінах. Тепер спробуй не крокувати, а ковзати.
Її очі засяяли від радості. Вона щасливо засміялася. Від цього сміху серце Олега знову підскочило, а шкіру обпалили мурашки.
Дівчина сміливо посунулася, але забула про зубець і, спіткнувшись, мало не впала, якби Олег знову не встиг її підхопити.
— Нічого, усе гаразд. Тільки не так різко…
Вони повільно рухалися вздовж краю ковзанки.
— Все, більше не можу! Ноги дерев’яні й тремтять, — зітхнула дівчина.
— Для першого разу цього досить. Завтра м’язи будуть боліти. Наступного разу буде легше. Ти молодець. Ходімо, проведу тебе до роздягальні. Мене Олег звати. — Він потайки поглядав на її профіль.
Рум’яні щоки, блискучі очі, обрамлені густими віями, напіввідкриті губи… У грудях Олега розлилося приємне, томливе тепло. Такого з ним ще не було.
— Соломія, — сказала дівчина.
Від звуку її голосу, від цього імені, що пахло літом, у Олега закрутилася голова.
Було видно, що вона втомилася. Всім вагою вона спиралася на його руку. І йому хотілося йти так довго-довго, відчувати цю вагу, чути її переривчасте дихання, бачити, як із губ вилітають білі хмарки…
Вони дійшли до роздягальні, і дівчина безсило впала на лаву, витягнувши ноги.
— Дай номерок, я принесу твій одяг, — охриплим голосом промовив Олег.
— Там пакет із черевиками. — Соломія подала йому номерок.
— Допомогти зняти ковзани? — запитав він, повернувшись із пакетом.
Вона так глянула на нього своїми блакитними очима, що по тілі Олега пройшла хвиля, ніби по нервах пропустили струм.
— Я сама. — Соломія нахилилася й почала розшнуровувати ковзани.
Олег стояв поруч, немов стовп, не в змозі відвести погляд.
— Ось ти де! — Позаду луОлег обернувся і побачив Тараса, який стояв із задоволеним виразом обличчя, немов знав щось таке, чому ще не настав час прозвучати.