Щастя під лавою
Олена заскочила до крамниці після роботи. До Нового Року лишилося чотири дні, а в неї вже порожній холодильник. Нічого не встигала. Й ялинку ще не прикрасила.
Мерзлий вітер свистів у вухах. Після відлиги мокрий сніг на тротуарах перетворився на ожеледиці. А вона, як на зло, взула чоботи на підборах. Тепер ішла дрібними кроками, наче пингвін, щоб не впасти. Вуличні ліхтарі світили не всі, як завжди, і в ранніх зимових сутінках дорогу ледве було розгледіти. Важкі пакети тягнули руки й впивалися в долоні. Ноги ніяли від напруги. «Нащо я стільки набрала? Можна було й завтра половину купити», — лаяла вона себе.
Олена дійшла до зупинки й поставила важкі пакети на вуженьку лавку. Розтерла змерзлі й задерев’янілі пальці. Присіла поруч, даючи спочити втомленим ногам, і сховала руки в кишені пальта. Та й тут вітер знаходив її.
Вона дивилася на машини, що проїжджали повз. Уявляла, як добре сидіти в такій холод у теплому салоні. Давно мріяла про власне авто, але боялася кредиту. А тепер шкодувала.
До зупинки під’їхав автобус. З шипінням відчинилися двері, вийшли люди й розійшлися. Ніхто навіть не глянув у бік Олени.
Вона вже збиралася вставати, коли почула стогін. Озирнулася — нікого, окрім неї. Через хвилину стогін почувся знову, прямо з-під лавки. Олена підскочила. Фари машини на мить висвітили щось темне в кутку.
Спочатку їй захотілося втекти. Але подумала — до ранку чоловіка могли не знайти, а в такий холод він би просто замерз, тим паче, якщо п’яний.
Вона дістала телефон і посвітила в глухий кут. В очі впало чорне пальто й блискучі модні черевики. Безхатьки так не виглядають.
Світло впало на обличчя. Вії чоловіка здригнулися, але очі не відкрили. Він був молодим, догляненим, одягненим зі смаком. Олена нахилилася — ніякого запаху алкоголю.
— Гей, вам погано? Уставайте, замерзнете, — штовхнула його в плече.
Чоловік не реагував.
Не довго думаючи, вона подзвонила в швидку й пояснила ситуацію.
— Чекайте, — відповів втомлений жіночий голос диспетчера.
Олена сховала телефон, закуталася в пальто й насупилася, немов горобчик. Вже замерзла. А що вже казати про того, хто лежить на землі? Може, піти? Та невідомо, коли приїде швидка — добре вдягненого чоловіка могли й обікрасти…
Зуби вже цокотіли, коли до зупинки під’їхала швидка. Вийшли лікар і медсестра, у синіх куртках.
— Отам, у кутку, — показала Олена.
Лікарі схилилися над чоловіком. До зупинки знову підійшов автобус. Двоє вийшли й почали розпитувати Олену, що сталося.
— Відійдіть, не заважайте, — сердито сказав лікар.
Він пішов до машини й повернувся з ношами.
— Допоможіть підняти його, — звернувся лікар до охочих.
Але їх уже як вітром здуло.
— Що з ним? — занепокоєно запитала Олена.
— Схоже на серцевий напад. Вчасно ви його знайшли, інакше замерз би. Дайте ваш номер телефону. Про всяк випадок.
— Мені більше не треба? Я вже замерзла, поки чекала, — віддала вона блокнот із номером.
Олена провела очима швидку, підхопила пакети й поплелася додому. Ноги були настільки мерзлі, що ледь рухалися.
Вдома довго гріла руки під гарячою водою. Пізніше розклала продукти. Весь вечір думала про того чоловіка. Як він опинився там? Шкодувала, що не запитала, в яку лікарню його повезли. Зателефонувала б ізранку…
А через два дні їй подзвонили з невідомого номера. За вікном сипав сніг, ховаючи лід і роблячи світ яскравішим. Вона подумала кілька секунд і таки зняла трубку.
— Олена? — приємний чоловічий голос.
— Так. А хто це?
— Ви мене врятували, викликали швидку, коли я лежав на зупинці…
— Ви живі? — зраділа Олена. — Як ви?
— Добре. Дзвоню, щоб подякувати. Ви залишили номер.
— А що з вами трапилося?
Йому було нелегко розповідати по телефону.
— Можу заїхати, коли випишуть. Дайте адресу.
— Та годі вам… — почала заперечувати Олена.
Чоловік замовк. Вона теж. Нічого про нього не знала… Він попрощався й повісив трубку. Лиш тоді Олена згадала, що не запитала його імені.
У неї були стосунки чотири роки, два з них вони жили разом. Але він так і не зробив пропозиції. Вони розійшлися. Потрібен був цілий рік, щоб заспокоїтися. Тепер Олена боялася нових стосунків, нових болів.
Подруги були в таких самих ситуаціях. Іринка розвелася, а коханий Насті загинув на війні. Вип’ють, побалакають, подивляться новорічний концерт, поплачуть одна одній у жилетку… Утрьох веселіше.
31 грудня Олена довго лежала у ліжку. Коли нарізала овочі на салат, у двері подзвонили. Хто б це міг бути? Подругам ще рано.
Відчинила. На порозі стояв гарний чоловік із букетом квітів і пакетом.
— Олена? — усміНа порозі стояв Максим, який осміхнувся так, ніби в житті не лягав під лавку, а просто прийшов за своїм щастям — і знайшов його у її очах.