**Рокова лижна**
Весело цокали колеса приміської електрички, продираючись крізь зимовий ліс. По обидва боки колії, наче вартові, стояли розлогих ялини, крізь гілки яких пробивалося низьке сонце. Гурт студентів-медиків гомонів, обговорюючи щось із запалом. Біля входу в вагон купою лежали їхні лижі.
Натхненником цієї вилазки був Сашко Стрілець — високий, статний, гордість університету, кандидат у майстри спорту з лижних перегонів. Кожну зиму він брав участь у змаганнях за честь альма-матер і жодного разу не опускався нижче другого місця. Його тато обіймав чималу посаду в міській адміністрації. Загалом — зірка, хоч і місцевого значення.
Незадовго до Нового року Стрілець запропонував групі вирушити на базу відпочинку. Про неї мало хто знав — ховалася глибоко в лісі. Там можна було гарно провести час і покататися на лижах. Багато хто погодився, хоча, окрім самого Стрільця, ніхто лижами серйозно не захоплювася. Але чому б і не поїхати на природу?
Оленка стояла на лижах лише на шкільних уроках фізкультури. Але як відмовитися, коли сам Стрілець запрошує? На все готова, аби бути поруч із ним.
У вагоні вона сиділа, притулившись до його плеча, танула від щастя й не помічала, що Олексій Мельниченко час від часу кидав на неї ревниві погляди. І не лише він. Ганнуся теж тривожно поглядувала на Стрільця й Оленку. *”Що він у ній знайшов?”* — казав її погляд.
Сама Оленка дивувалася. Навколо стільки красунь, а він обрав її — скромну, хоч і відмінницю. Нещодавно навіть завів розмову про те, що після університету вони одружаться. Високопосадовий батько взяв із сина слово, що той не поспішатиме з весіллям до отримання диплома — інакше не допоможе з влаштуванням у кращу клініку міста.
До випуску залишалося півтора роки. Багато що могло змінитися. Але Оленка так далеко не замислювалася. Притулившись до Стрільця в електричці, вона почувалася щасливою та коханою.
Вийшли з вагона й завмерли перед красою зимового лісу, де заховалася база. Морозне повітря будило. Вони весело йшли з лижами на плечах, радіючи гарному дню, молодості й наближенню Нового року.
Розташувалися у дерев’яних будиночках, і Стрілець одразу ж покликав усіх на лижню — “розім’ятися”.
— Спочатку пройдемо мале коло — п’ять кілометрів. Візьміть телефони, якщо що — дзвоніть мені. Тут тихо, диких звірів немає. Лижня добре накатана. Намагайтеся не відставати. Я йду першим, Олексій замикає.
Оленка не поспішала ставати за ним. Розуміла, що не вміє кататися, тільки заважатиме іншим. Стала останньою. Позаду неї встав Олексій. Стрілець помітив це, але нічого не сказав.
Декілька осіб на чолі зі Стрільцем одразу ж вирвалися вперед і незабаром зникли в глибині лісу. Оленка сильно відстала. Лижі ковзали, ноги ніяли від напруги, руки дерев’яніли. Вона ловила повітря, яке палило горло. Ззаду чувся шелест лиж Олексія.
— Обганяй! — крикнула вона, озирнувшись.
Але він повільно йшов слідом. Оленка вже лаяла себе за те, що вирішила йти з усіма. Краще б сиділа в теплій хаті, пила гарячий чай і чекала на товаришів. Раптом зовсім поруч хруснула гілка, ніби хтось проривався крізь хащі. Оленка здригнулася, збилася з кроку й упала. Під нею хруснула права нога, в очах блиснули іскри від болю — і вона закричала.
— Що сталося? — Олексій зупинився поруч.
— Нога… — простонала вона крізь стиснуті зуби.
Він став поперек лижні, присіВони разом засміялися, обійнялися та пішли далі, а позаду залишився лише слід на снігу — як спогад про те, що іноді доля знає краще, кого нам обирати.