Один крок до щастя
З дитинства Марійка була гарненькою. Невисока, білявка, з тонкою талією та обличчям, що за серце брало. Після університету лишилася у Києві. Та ось із особистим життям не складалося. Хоч чоловіки й цікавились нею, але до шлюбу ніхто не запрошував. А їй ось-ось мав стукнути тридцятий.
Спершу жартувала, що поспішати нема куди — ще встигне. А потім засумувала. Час, як відомо, то лукавий друг.
— Може, тебе хтось зглазив? Згадай, кому дорогу перейшла? — допитувалась у неї мамина подруга минулого Нового року.
— Я нікому дороги не переходила, чужого не брала, сім’ї не руйнувала, — впевнено відповіла Мар’яна.
— Значить, сильно позаздрив хтось, — рішуче заявила тітка Оксана.
З цим Марійка сперечатись не стала. Дійсно, бувало — заздрили їй, навіть у школі. Хлопці за нею ходили хмарою. Вчилася добре, але кохання відкладала на потім.
Мати виховувала її сама. Жили не в нужді, але й не розкошували. Мама вміла гарно в’язати. Ніжних, ажурних, теплих, пишних, модних та яскравих светрів у Марійки було без ліку. Мама також в’язала на продаж.
— Мовчи, Оксано! Що ти говориш? У неї повно залицяльників. Є з кого вибирати. Тут головне — не поспішати, — заступалася за доньку мати.
— Саме тому — залицяльники. А треба, щоб був чоловік, або навіть просто хороший коханець, — не відставала тітка Оксана.
— А в чому різниця? — сердито спитала мати.
Вона й думати не хотіла, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— Та ні в чому, крім штампа у паспорті, що важливо для дитини. Іноді коханець кращий за чоловіка… — І тітка Оксана вже в сотый раз розпочинала розповідь, як завела собі коханця, який і квартиру їй купив, і сина університетом забезпечив… А свого марнотратного чоловіка вигнала.
Тоді Марійка вирішила — більше не поїде до матері на Новий рік. Набридли ці розмови, краще вже сама. А тим часом святкова ніч наближалася.
Мар’яна йшла, дивлячись під ноги, щоб не посковзнутися випадково. Вона відступила трохи вбік, поступаючись дорогою жінці з коляскою.
— Марійко! — раптом скрикнула та й зупинилась. — Не впізнала? Я Тетяна Шевченко, тепер Дмитренко, — радісно повідомила вона.
— Тетяно, — Марійка натягнуто посміхнулась. — Тебе не впізнати. Ти в Києві тепер живеш? Давно?
— Вже третій рік. Ото як ми добре зустрілися. Я чула, що ти… — Тетяна явно збиралася розпитати її про все.
— Твоя? — спитала Мар’яна, намагаючись уникнути допитів. Матери люблять хвалити своїх дітей. — Можна подивитися?
— Звичайно. Це моя донечка, — у голосі Тетяни почулася гордість, а погляд одразу потеплішав.
Марійка нахилилася над коляскою й заглянула під козирок. Серед білої хмари мережив, у рожевій в’язаній шапочці, надітій аж до очей, спало маленьке диво. Довгі вії лежали на пухких щічках, губки складені бантиком. На Марійку з коляски пахнуло молоком, солодким сонним теплом та вовною.
— Гарненька. На батька схожа? — спитала вона.
— Так. Вона, коли народилась… — почала захоплено розповідати Тетяна.
— Пробач, я поспішаю. Ще побачимось, — сказала Мар’яна й поспішила геть.
Настрій зіпсувався. «І треба ж було в такому великому місті саме її зустріти. У школі була сірою мишкою, непримітною. А дивись — заміж вийшла, у Києві живе, дочку народила. І щастя в очах аж сяє. А де ж моє щастя загубилося? Роки йдуть, а я сама…» — думала Марійка.
За думками незаВона йшла додому, тримаючи сина на руках, і раптом зрозуміла, що щастя було поруч увесь час — треба було лише відкрити своє серце.