**Валіза на колесах**
— Мамо, я вже доросла. Хоч раз можу зробити те, що хочу? — обурювалася Соломія.
Вони сперечалися вже кілька днів, з того часу, як Соломія оголосила мамі, що зі своїм хлопцем хоче поїхати на тиждень до Львова.
— А навчання? Сесія ж невдовзі.
— Я ж гарно вчусь. Наздоганю. Ну, мамо, будь ласка, — ногою тупотіла Соломія.
— Ти ж його пізнала зовсім недавно. А що потім? — У Ганни вже не було ні сил, ні слів, щоб відмовити доньку від цієї поїздки.
— Якщо не відпустиш, втечу з дому і не повернуся ніколи, — вигукнула Соломія, впала на диван, пригорнула подушку-думку й відвернулася до вікна.
«А раптом справді піде?» — прослизнула у серці тривожна думка, перетворилася на паніку. Донька — сенс її життя, єдина рідна людина. Втратити її Ганна не могла.
— Мамо, ти завжди була правильною — і залишилася сама. Хочеш, щоб ізі мною так само було? — У голосі Соломії прозвучали істеричні нотки.
— Доню, в тебе все буде, не поспішай… — говорила Ганна, але розуміла: донька закохана і не чує її.
Соломія втулила обличчя в подушку й заплакала.
«Що я, справді, ворог власній дитині? Час інший. У них усе швидко. Можливо, якби я тоді була сміливішою, вчасно розібралася б у майбутньому чоловікові, життя склалося б інакше». Ганна зітхнула.
— Гаразд. Поїдь. Але щоб дзвонила щодня. Багато грошей дати не можу. Знаєш, що на ремонт копили, — здалася втомлена від сварок Ганна.
Соломія відкинула подушку, підбігла до матері й обняла її.
— Мамочко, дякую! Гроші не потрібні. У Дмитра є. Дзвонитиму щодня. Кілька разів. Не хвилюйся. Усе буде добре! — весело щебетала вона.
«Як не хвилюватися? Наростиш власну доньку — подивлюся, як не хвилюєшся», — подумала Ганна, але вголос не сказала. Даремно, все одно не зрозуміє.
Донька побігла в свою кімнату й вийшла вже з валізою.
— Ти вже й речі зібрала? Справді б утекла? — Здогадка пронизала серце болем.
— Ти б відпустила. Я тебе добре знаю. Зараз Дмитру подзвоню. — Соломія схопила телефон, але замість цього підійшла до матері.
— Може, й сама б кудись поїхала? До тітки Олі, наприклад. Ну що ти робитимеш сама вдома? Відпустка ж, — вже миротворчо промовила Соломія.
— Знайду, чим зайнятися. Тільки будь там обережна. Розумієш, про що я? — буркнула Ганна.
Настрій був такий, що так і підступало до горла.
— Мам, я ж доросла. Усе розумію. — Соломія набрала номер друга.
Серце єкнуло. З розмови Ганна зрозуміла, що донька зараз поїде.
— Ну все, мам, таксі вже чекає внизу. — Соломія з валізою пішла до передпокою.
Ганна кинулася за нею.
— Мам, не проводжай. Як сядемо у потяг — подзвоню. За тиждень повернуся. — Соломія чмокнула маму в щоку й, не помічаючи сліз у її очах, випорхнула з квартири.
«От і виросла, мама вже не потрібна. Навіть не дозволила провести». Ганна побігла на кухню й визирнула у вікно. Унизу стояло жовте таксі, біля якого нетерпляче похаБіля таксі стояв Дмитро, і Ганна несподівано зрозуміла, що його справжня посмішка — така сама, як у Юрка, з Соці.