Сон про місто над морем
Вечір опускався на маленьке приморське містечко. Осінь ще не відчувалася, тільки відпочивальників поменшало. Богдан був із тих, хто не любив пляжну метушню й спеку. Тому для поїздки до моря він обрав саме жовтень. Ще тепло, можна купатися, а ночі вже прохолодні й свіжі. Та й ще одна причина привела його сюди.
Ішов він повільно, уважно читаючи назви вулиць на будинках. Думав, що приїде — і все одразу згадає, але нічого не пізнавав. Біля потрібного будинку зупинився, дістав із кишені папірець, перевірив адресу. Все вірно. Той самий дім, але замість одноповерхових хатинок тепер стояв двоповерховий мальовничий особняк з гострою дахівкою. Крізь металеву огорожу видно було доглянутий подвір’я з деревами, усіяними плодами хурми, яблуками та лимонами.
Богдан скинув з плеча спортивну сумку, дістав із кишені хустинку, втер запітніле чоло. У глибині саду жінка знімала білизну з мотузок. Він бачив її зі спини. «Невже її мати ще жива?» — подумав він. Жінка підняла із землі таз і збиралася йти. Богдан набрав повні легені повітря й голосно покликав:
— Господиня! Кімнату здаєте?
Вона обернулася, подивилася на нього й підійшла до хвіртки. Побачивши її ближче, він зрозумів, що помилився. Жінка була його ровесницею.
— Ви хочете кімнату зняти? — запитала вона, прижмурившись і вдивляючись у його обличчя.
— Так. Знайомі відпочивали в вас улітку, порадили звернутися, — збрехав він.
— Чому так пізно? Сезон уже майже скінчився.
— Мені якраз. Спеки не переношу, — усміхнувся Богдан. — То здасте кімнату?
— Та всі вільні, — відповіла жінка, поставила таз на землю й відчинила хвіртку. — Заходьте, двері відчинені.
Богдан узяв сумку й пройшов повз неї.
— Заходьте, — знову запросила вона, коли він вагався біля дверей.
Увійшов у просторий передпокій, що був водночас і вітальнею. Чисто, світло, меблі гарні й затишні — нічого спільного з тим, що він пам’ятав.
— Ваша кімната на другому поверсі, ходіть, покажу, — сказала господиня.
Сходи ледве чутно скрипіли під його вагою. Раніше другого поверху не було. Чи точно він потрапив куди треба?
— Двері праворуч. Надовго приїхали? Ванна за сусідніми дверима — одна на три кімнати. Але зараз житимете сам, тож вона ваша.
Богдан увійшов у невелику затишну кімнату. За вікном видно було море, над яким горів малиновий захід сонця.
— Ніби у казці, — вирвалося в Богдана.
— Ваші знайомі попередили про оплату? Зараз не сезон, знижу ціну. За столування окремо.
— Мене все влаштовує. — Він обернувся до жінки й усміхнувся. — А як до вас звертатися?
— Кажуть Тетяна. А вас як звати?
— Богдан, — ледве запнувшись, представився він.
«Тетяна. Невже та сама Тетяна? Як вона змінилася… А чого я очікував? Що через сорок років вона залишиться тією самою дівчиною? Час змінив усе. Схоже, вона мене не впізнала», — думав він, дивлячись на неї.
— А ви раніше до нас не приїжджали? —