— Дякую, мамо. — Богдан підвівся зі столу й потягнувся. — Я трохи проїдуся. Не хвилюйся, я обережний, та й машин увечері вже мало.
— Купив авто і гаразд — увесь вільний час з ним. А тобі ж вже пора й сім’ю заводити. Та й справді — у чоловіка машина на першому місці.
— Мам, годі. — Богдан підійшов до неї й обійняв. — Ти ж знаєш, як я мріяв про свою машину. Дай наїздитися, тоді й про сім’ю подумаю. Чесно.
— Гаразд. Тобі вже майже тридцять, а ти в машинки граєш. — Мати погладила сина по голові. — Іди вже.
Богдан вийшов з під’їзду, підійшов до своєї «Ланосі» й струснув пухкі сніжинки з лобового скла. Посвідчення у нього було давно, батько дозволяв керувати старим «Запоріжцем», доки той не розбився. Досвіду вистачало — просто Богдан ще не натішився відчуттям власного авто.
Він довго збирав гроші, ретельно вибирав. Тепер що-вечора їздив містом, іноді виїжджаючи на трасу. Якщо хтось голосував на дорозі — підвозив безкоштовно.
Сів за кермо, повернув ключ і з задоволенням послухав урчання двигуна. Додав гучності на радіо й з’їхав з двору.
У світлі фар миготіли сніжинки, що билися об скло. Зима цього року почалася різко, за кілька днів навалило чимало снігу. Богдан їхав без маршруту, поки на одній із вулиць не побачив жінку з дитиною, яка голосувала. Він зменшив гучність, зупинився й опустив пасажирське вікно.
— До вулиці Будівельників підвезете? — Жінка заглянула в салон.
Вона виявилася молодою й гарною.
— Сідайте. — Богдан кивнув на пасажирське сидіння.
— А скільки це коштуватиме? Далеко їхати… — запитала вона, не відходячи від вікна.
— Не хвилюйтеся. З гарних дівчат грошей не беру. — Побачивши, як вона відступила, поспішно додав: — Сто гривень вас влаштує? Та сідайте вже, я не кусаюсь.
Жінка відкрила задні двері, пустила вперед сина років п’яти й сіла поруч. Богдан вирулив на основну дорогу.
— А скільки у вас кінських сил? — запитав хлопчик.
— Кінських? — перепитав Богдан. — Не знаю.
— Як це не знаєте?
— Бачиш, я вибирав машину не за потужністю, а за зовнішнім виглядом і комфортом. А ти, здається, розумієшся?
— Так, — серйозно відповів хлопчик.
— А як тебе звуть, знавець машин?
— Ярик. А вас?
— Ого, який дорослий. Я — Богдан. Вибач, друже, не можу потиснути руку.
— Годі, Ярику. Не відволікай дядька, — сказала мати.
— Нехай говорить. Гарний у вас син. Гарний Ярик. Вийшов каламбур. — Богдан глянув у дзеркало й зустрівся поглядом із жінкою. У грудях стало тепло й радісно.
Нічне місто світилося яскравими вітринами та ліхтарями. Біля торгових центрів уже стояли ялинки, мигаючи вогнями. До Нового року ще місяць, але в повітрі вже відчувався святковий настрій.
— Зупиніться біля цього будинку, — попросила жінка.
— Може, під’їдемо до під’їзду? — Богдан знову глянув у дзеркало, але вона дивилася вбік. Він зупинився на початку довгого дев’ятиповерхового будинку.
Жінка вийшла, тримаючи двері для сина.
— Ярику, швидше, — поторопила вона.
— А ти завтра за мною приїдеш? — він задзвонив голосом.
— Заберу в неділю. І не плач, а то ніс закладе. Виходь.
Ярик повільно посунувся до дверей. Богдан вийшов із машини.
— Тримайте. — Жінка простягнула сто гривень.
Він узяв купюру, склав навпіл і поклав у кишеню.
— Зберігатиму її, як талісман, — сказав і простягнув руку хлопчику. — Бувай.
— Бувай. — Ярик вклав свою маленьку ручку в його долоню.
— Пішли. Бабуся вже чекає. — Жінка повела сина.
На кількох кроках Ярик обернувся, і Богдан помахав. Потім він побачив, як від іншої машини до них вийшов чоловік, поцілував жінку й простягнув руку хлопчику. Але той різко відвернувся.
«Побачення. А син ревнує», — подумав Богдан, і це його зігріло.
Він сів у машину, додав гучності. З радіо лунала пісня: «Мила, мила, мила! Ти мій янгол земний…» У салоні ледь відчувався парфум. Богдан навіть глянув у дзеркало — ніби жінка ще сиділа позаду. Але салон був порожній.
Їздити розхотілося. Пісня дратувала, і він переключив хвилю. Не міг забути її погляд. Звичайна, але чимось вразила.
Кілька років тому він закохався в жінку старшу за себе, з донькою. Зробив пропозицію, привів до матері.
«Вона старша. У неї дитина. Ти молодий, вродливий — знайди собі дівчину», — благала мати.
Потім вона шкодувала, що зруйнувала його щастя. У Богдана не складалися стосунки — ніхто не торкався серця, як та жінка. А вона повернулася до чоловіка.
І ось сьогодні…
Він часто проїжджав повз будинок, куди підвіз Ярика з маВони жили довго і щасливо, бо усвідомили, що справжнє щастя — це ті миті, коли серце б’ється в такт комусь іншому.