Ранньою недільною зорею Олексія розбудив дзвінок. У напівсні він схопив телефон і безтямно дивився на темний екран. Але раптом почув – дзвонить у двері. Він підхопився, накинув одяг і кинувся відчиняти. Кожен розуміє – якщо хтось так наполегливо стукає зранку, це неспроста.
“Привіт! Як довго спатимеш? Чого застиг? Не радий другу?” – на порозі стояв його університетський товариш Юрко Шевченко. “Можна зайти?”
“Юре?! Якими долями?” – Олексій міцно обняв друга й затягнув у хату. “І навіть не попередив, бешкетнику. Як мене знайшов?”
“У твоєї матері запитав, вона дала адресу. Вона ж розповіла, що ти розлучився й переїхав сюди. Я проїздом. Навмисне так квитки взяв, щоб тебе побачити. Показуй, куди йти.”
“Ходімо на кухню, а я швидко вмиюся. Чайник постав!” – крикнув він, зачиняючись у ванній.
Коли Олексій увійшов у кухню, на столі вже стояла пляшка червоного вина, а Юрко нарізав сир.
“Пробач, тут трохи організувався. У тебе холодильник порожній. Голодуєш? На те й друзі, щоб не помер з голоду”, – повчально сказав Юрко, акуратно складаючи бутерброди.
“Вино? Зранку?” – Олексій повернув пляшку етикеткою до себе.
“Хто нам завадить? Це так, символічно – для легкості спілкування.”
Вони випили, закусили бутербродами та яєшнею. І згадували, згадували…
Юрко щасливо одружився ще в університеті.
“Тесть від справ відійшов, тож тепер я керую будівельною фірмою. Так, можеш позаздрити. Старший син школу закінчує, молодший – у сьомому класі. Взагалі, життя вдалося”, – хвалився Юрко. “А про тебе вже знаю. Ти так і не знайшов свою Марічку?”
“Пам’ятаєш? Ні, не знайшов.”
“Тільки не кажи, що живеш самотужки”, – Юрко дожевав останній шматочок бутерброду.
“З сином. Він зараз у Ганни на день народження поїхав. Вчора дзвонив, скоро повернеться.”
Тоді друзі відмовляли Олексія одружуватися на Ганні. Але він уперто наполягав. Все тому, що вона нагадувала йому Марійку, «Марічку», як вони її жартома називали. Її син одразу почав звати Олексія татом. І він прив’язався до хлопця. Але шлюб не протримався довго.
Ганна швидко вийшла заміж знову. З вітчимом у Дмитрика стосунки не склалися. Він часто тікав до Олексія. Ганна звинувачувала колишнього чоловіка, що той спеціально переманює Диму до себе. Олексію набрикли ці сварки, і він переїхав до Києва.
“Дмитро щоліта жив у мене. Ганна народила, і їй було не до нього. А після школи взагалі до мене перебрався”, – ділився Олексій.
“Круто. Санта-Барбара відпочиває”, – Юрко розлив залишки вина.
“Та ні, все вже налагодилось.” Чоловіки випили.
“А я сподівався, що ти все ж таки знайдеш її. Така любов була…” – Юрко зідхнув.
Олексій мовчав. Останнім часом він рідко згадував ті почуття, але от Юрко приїхав – і розворушив спогади…
На вокзалі вони пообіцяли не губити одне одного. Олексій повернувся додому, дістав старий альбом і знайшов фотографію Марійки. Він жадно розглядав її, мимоволі повертаючись у ті давні дні…
***
Юрко випросив у батька стару іномарку, і троє друзів поїхали на південь, до рідні Федора. До початку занять ще був час – чого б не відпочити?
У Криму йшов збір персиків, винограду, інжиру… Хлопцям запропонували попрацювати на полях. Зайві гроші ніколи не завадять, тим більше студентам. Зранку вони збирали фрукти, а коли спека ставала нестерпною – бігли купатися у прохолодне море.
Там вони й побачили Марійку. Вона сиділа на березі й пильно дивилася у далечінь.
“Марічка чекає свого Грея”, – пожартував Юрко.
З його легкої руки її так і називали. Друзі вже давно зустрічалися з дівчатами, але в Олексія не було серйозних стосунків.
Юрко з Федором з криком кинулися у воду й попливли геть від берега. А Олексій підійшов до дівчини.
“Ви корабель з алими вітрилами чекаєте?” – жартівливо запитав він.
Дівчина підвела на нього очі. У них було стільки болю й туги, що Олексій завмер. Вона знову відвернулася до моря. Він сів поруч, обхопив руками коліна. Здавалося, вона навіть не помітила.
“Ви чуєте?” – запитав Олексій, прислухаючись до шелесту хвиль.
“Море розмовляє”, – відповіла дівчина.
Олексій здивовано глянув на неї. Вона вголос сказала те, про що він думав. Так вони й сиділи – мовчали й слухали прибій. Хлопці викупалися й махали Олексію, кличучи до себе. Він неохоче підвівся, відтрусив шорти.
“Мені треба йти. Ми завтра побачимось? О цьому ж часі?” – спитав він із надією.
Дівчина коротко глянула на нього знизу й мовчала. Але наступного дня він знову побачив її на березі. Вони познайомилися. Її ім’я здалося йому найкрасивішим у світі –Він стиснув фотографію в долоні і зрозумів, що нарешті може по-справжньому попрощатися з нею.