Букет ромашок у листопаді
Соломія закуталась у халат і підійшла до вікна. На деревах ледь висіло кілька пожовклих листків. Тонкий іній вкрив бур’ян та дах сусіднього будинку. Вчора ввечері моросив дощ, а вночі підморозило. Холодний і похмурий листопад — переддень довгої безрадісної зими.
Соломія зітхнула. Туга за вікном, туга в серці — усі вихідні просидить удома сама. Туга…
***
Тоді теж був листопад. У обідню перерву Соломія побігла в кафе через дорогу від офісу, де продавали їжу на виніс. Вони з дівчатами чергувалися ходити туди. Моросив дощ, але парасольку вона не взяла — з нею незручно нести пакети.
На дорозі не було жодної машини. Соломія сміливо ступила на «зебру». Вулиця тут тиха, без світлофора на переході. Вона не помітила, як із-за рогу вилетів позашляховик. Раптовий скрегіт гальм пролунав близько, і вона завмерла, втуливши обличчя в долоні.
— На тому світі терміново? Життя набридло? — почувся біля неї гарячий злий голос.
Соломія відвела руки від обличчя. Біля джипа стояв високий чоловік у розхристаному чорному пальті, з вольовим підборіддям, підкресленим стильною борідкою. Його темні очі блищали від гніву.
— Ви думаєте, якщо у вас дорога машина, то всі повинні тікати з вашого шляху? Тут немає світлофора. Дорога порожня. Я нічого не порушила, йшла по переходу. А вам треба було зменшити швидкість на повороті, — відповіла вона різко.
Чоловік уважно подивився на неї.
— Я справді поспішав. Якщо з вами все гаразд, я поїду. Вибачте, — кинув він через плече вже біля машини.
Соломію ще довго трусило від пережитого шоку — ледь не збив, ще й накричав. А наступного дня дощу не було. Вона не поспішала, коли йшла в кафе, обережно ступила на «зебру». Раптом ізбоку ляснули двері авто, і вона миттєво відскочила назад на тротуар. Із припаркованого неподалік джипа вийшов той самий чоловік. Він сміливо підійшов до неї з усмішкою.
— Боже, що вам ще треба? Їдьте. Я почекаю, — сказала вона, почуваючи, як серце б’ється швидше від його вигляду.
— Вибачте. Я вас чекав. Хочу виправити вчорашнє непорозуміння. Можливо, пообідаємо разом? Як моральна компенсація за мою грубість, — промовив він, блиснувши білими зубами.
— Сьогодні нікуди не спішите? — насторожилась Соломія.
Вони сиділи в кафе, і вона забула про все на світі. Одразу помітила обручку на його пальці. Одружений. Серце занило від досади. Він виявився юристом, батьком двох донечок. Запитав номер телефону і одразу зателефонував, щоб вона зберегла його контакт. «На всяк випадок».
Соломія не збиралася йому дзвонити. Але через день він сам зателефонував і запросив на обід у кафе в іншому кінці міста, де їх ніхто не знав.
— Мене багато хто знає, не хочу пліток, — пояснив він.
Не знаючи як, вона опинилася в його обіймах у себе вдома. Він приїжджав не часто, завжди несподівано і ненадовго. А у вихідні вона сиділа сама і сумувала за ним, як і у свята. Він одразу сказав, що дружину не покине, що обожнює дітей.
На язиці вертілося питання: навіщо тоді йому вона? Але вона боялася здатися наївною. Полюбила — і їй вистачало тих крихт щастя, що він їй дарував.
***
У суботу Соломія довго валялась у ліжку. Куди поспішати? Приводити себе до ладу не для кого. Коли подзвонили у двері, вона навіть не замислилась, як виглядає.
Богдан увірвався як вихор, пригорнув її до себе, між поцілунками прошепотів, що в нього всього півгодини… Коли він пішов так само раптово, як і з’явився, Соломія довго стояла біля вікна. Іній на траві встиг розтанути, асфальт блищав від вологи.
«Ось і вся любов. Знову сама. Завжди так — налетить, навіть поговорити не встигнемо, і зникає. Але він викроїв для мене півгодини у вихідний. І це щось значить», — переконувала себе. Серце билосВона глибоко зітхнула, подивилася на осіннє небо за вікном і зрозуміла, що нарешті час піти вперед — туди, де немає роздвоєних почуттів і напівправди, а тільки справжнє, вільне життя.