У лікарняній палаті панувала напівтемрява. Легкий світло від настільної лампи ледви освітлював обличчя дівчинки. Вона щойно виповнила п’ятнадцять, але життя вже дало їй більше болю, ніж багато візьмуть на свої плечі дорослі. Оксана втратила батьків у жахливому нещасному випадку, а дитячий будинок став її домом. А тепер — ця лікарня.
Різкий біль у грудях привів її до міської клініки. Лікарі переглянули її аналізи, знімки… і розвели руками.
— «Прогноз дуже невтішний. Операція майже неможлива. Вона не переживе анестезію. Це безнадійно», — зітхнув один із хірургів, знімаючи окуляри.
— «А хто підпише дозвіл? У неї нікого немає. Ніхто її не чекає. Ніхто не доглядає», — тихо додала медсестра.
Оксана все це чула. Вона лежала німо під ковдрою, заплющивши очі, намагаючись стримати сльози. Але сил плакати вже не було — всередині все немов замерзло. Вона втомилася боротися.
Два дні минали у тиші й невизначеності. Лікарі проходили повз її палати, шепотілись, але рішень не приймали.
А потім, однієї тихої ночі, коли лікарня, здавалося, спала, двері скрипнули. Увійшла літня медсестра. Її руки були зморщені від часу, форма вицвіла — але очі… очі сяяли таким теплом, яке Оксана відчула навіть не подивившись.
— «Привіт, дитинко. Не бійся. Я тут. Дозволиш посидіти з тобою?»
Оксана повільно відкрила очі. Жінка сіла поруч, поклала на тумбочку маленький хрестик і почала тихо шепотіти молитву. Вона ніжно витерла Оксані чоло старим хустинкою. Не питала. Не говорила шаблонних слів. Вона просто… була поруч.
— «Мене звати Ганна Михайлівна. А тебе?»
— «Оксана…»
— «Гарне ім’я… Мою онуку теж звали Оксаною…», — голос жінки на мить затремтів. «Але її вже нема. А ти, донечко… тепер моя. Ти не одна. Розумієш?»
Вперше за багато днів Оксана дозволила собі заплакати. ТихиІ так, під ясним небом, серед квітів, що колись садила сама Ганна Михайлівна, Оксана знайшла не лише порятунок, а й нову родину, яка назавжди змінила її долю.