Нехай думають, що мені неймовірно пощастило в житті.
Марійка ненавиділа своє ім’я, а ще більше — прізвище Хом’якова. Діти, як відомо, жорстокі до однолітків. Ще з першого класу до неї прилипло прізвисько Хом’як.
Вона пильно розглядала себе в дзеркалі й мріяла про світле довге волосся, як у Яринки Коваль, довгі ноги, як у Галинки Шевчук, або хоча б про крутих батьків, як у негарної двієчниці Оленки Коваленко, за якою до школи приїжджав водій на «Лексусі». «Навіщо мама вийшла заміж за батька з таким жахливим прізвищем? Подумала б, як мені буде. Вийду заміж тільки за чоловіка з нормальним прізвищем, а ще краще — з іноземним», — мріяла вона.
Її дратували кучеряві, стирчачі в різні боки темні кудлі, які постійно вибивалися з-під шапки чи шпильок. Світло-сірі очі на смаглявій шкірі виглядали ефектно й загадково. Але й вони їй не подобалися.
Мати працювала бухгалтеркою в лікарні, а батько водив автобус. У батьків завжди бракувало грошей. Тато відкладав на машину, тому ревно стежив, щоб жодної копійки не витрачали даремно. «Не до нарядів, чай не в палаці», — бурчав він, помітивши нову річ на доньці. Часто їй доводилось носити речі після двоюрідної сестри. Рідко траплялись нові, якщо вони не підходили сестрі. Як же вже їй усе це набридло. Якби в неї були нормальні батьки, ніхто б не кликав її Хом’яком.
Перед самими випускними до них в гості приїхала одна з сестер батька, тітка Люба. Вона працювала покоївкою в багатій сім’ї в Італії.
— Хочеш, скажу, як туди потрапити? — одного разу перед сном прошепотіла вона.
Спали вони разом у кімнаті Марійки.
— Звичайно! — зраділа дівчина.
— Тихо. Коля не схвалить. Тобі є вісімнадцять?
— Так, у січні виповнилося. — Серце Марійки забилося частіше.
— От і добре. Дозволу в батьків питати не треба. Зробиш, як скажу, і все вийде. А Колька завжди був жадібним.
Виглядала тітка Люба, як справжня італійська сеньйора. Не скажеш, що простою покоївкою. «Головне — гроші, а як їх заробили, кому яке діло», — казала вона.
Марійка запалилася цією ідеєю. Тітка Люба дала їй грошей, сказала, що дівчина поверне, коли заробить.
Марійка зробила все, як радила тітка. Для виду, щоб батьки не заважали, вступила до училища на перукарку. Але коли прийшов виклик з Італії, кинула навчання, зібрала речі, написала записку батькам і поїхала.
У Мілані її зустріла тітка Люба, відвезла у великий гарний будинок на околиці, де Марійка мала доглядати за хворою вісімдесятирічною старезною жінкою.
— Не підведи. Не кради. Я за тебе поручилась, — наставляла вона налякану власною сміливістю й втечею дівчину.
Величний будинок вразив скромну Марійку. Її поселили у маленькій кімнатці біля спальні старезної. Дівчина раділа, що не треба знімати квартиру. За додаткові гроші вона ще двічі на тиждень прибирала будинок. Майже не виходила звідти. Італія для неї обмежувалася стінами маєтку та виглядом з вікна на ідеально підстрижений газон. Але це її не бентежило. Подумаєш, рік пролетить швидко, не вічно ж бути сиділкою. Заробить грошей, вивчить мову і придумає щось ще. Там буде видно.
І, як батько, почала відкладати. Та й витрачати гроші було нікуди й неколи. Марійка робила селфі на фоні розкішної меблів у вітальні, коли господарів не було вдома, і викладала на свою сторінку в соцмережі. «Нехай думають, що мені неймовірно пощастило в житті».
Колишні однокласниці лайкали, заздрили. Більше ніхто не кликав її Хом’яком, зверталися за ім’ям, питаючи, як вона там опинилася. Марійка відповідала невиразно й ухильно.
Одного разу її фото прокоментував Андрій, колишній однокласник. Вони почали листуватися. Хлопець скупо розповідав про себе: працює в автосервері у батька, добре заробляє, нещодавно купив собі «Ауді». Виклав фото на тлі червоної машини.
А ось про кохання писав все частіше. Шкодував, що вони далеко один від одного, питав, коли вона повернеться. Марійка ухилялася, казала, що не планує повертатися, в Італії чудово. Вона розуміла, що на його почуття вплинула її італійська історія. Але Андрій запевняв, що вона завжди йому подобалася, ще з сьомого класу. Вона дійсно часто ловила його зацікавлений погляд на уроках. Дуже хотілося йому вірити. І Марійка вірила.
Одного разу господарі пішли на прийом. Зазвичай вони поверталися пізно вночі, а то й під ранок. Старезна давно спала. Марійка зайшла у гардеробну, приміряла купу суконь господині. Одне, червоне на тонких бретельках, сіло як лите. Італійка була худа, з плоскою грудкою. А в Марійки все було на місці: молІ тоді вона зрозуміла, що справжнє щастя — це не гроші й не показний успіх, а люди, які люблять тебе справжнього.