Одна я мріяла колись прийти до тебе й сказати, що кохаю…
Соломія Миколаївна поклала останню перевірену зошиту на краю столу. Тепер треба виставити в журнал оцінки за чверть. За вікном давно впала ніч, у світлі ліхтарів повільно кружляли сніжинки.
Вона почула, як за дверима брязнуло залізне відро, а на підлогу з шумом впала мокра ганчірка. Це прибиральниця Марія Іванівна, яку всі називали просто тітою Марею, піднялася на другий поверх школи мити коридор. Побачивши світло під дверима вчительської, вона досить голосно буркнула:
– Сидять тут до ночі, потоптують підлогу, ніби вдома чекати нікого…
Швабра невдоволено зашурхала по лінолеуму, немов підтверджуючи її слова.
«А мене справді ніхто не чекає. Вибачай, Маріє Іванівно, ще півгодини мене потерпиш», – зітхнула Соломія Миколаївна й відкрила класний журнал.
За сорок хвилин вона втомлено захлопнула його, поставила на полицю шафи між іншими й прислухалася. Навіть не помітила, коли за дверима стихло. Соломія накинула шубку перед дзеркалом, взяла сумку, окинула поглядом кімнату й вимкнула світло. Підлога ще не висохла, мокро блищала у тьмяному світлі чергової лампочки в кінці коридору.
Соломія спустилася на перший поверх. Біля стола охоронця теж нікого не було. Вона зайшла до його комірчини, повісила ключ у шафу зі скляними дверима.
– Я пішла, учительську замкнула, ключ повісила! – крикнула вона, розірвавши тишу затихлої школи.
Ніхто не відповів, не вийшов до неї. Але вона знала – школа ніколи не буває порожньою. Вночі тут завжди хтось є.
– До побачення! – голосно попрощалася вона й вийшла на вулицю.
Відійшовши кілька кроків, Соломія озирнулась і побачила охоронця, який замикав двері зсередини.
Сковзкий лід, натоптаний сотнями дитячих ніг, вже припав тонким шаром снігу. Соломія обережно перетнула подвір’я й вийшла за браму.
Вулиця давно спорожніла, навіть машини рідко з’являлися. Вона поспішила додому.
Соня з дитинства гралася в школу, мріяла стати вчителькою. А ким ще, якщо мама теж викладала українську мову та літературу? Після школи легко вступила до педагогічного університету.
Хлопців на їхньому факультеті було мало. А ті, що були, звертали увагу лише на красунь, до яких Соня себе не відно. До закінчення навчання вона так і не знайшла собі ані чоловіка, ані навіть хлопця.
Вона не засмучувалася – ще встигне. Виглядала Соня молодше за свої роки. Її часто приймали за старшокласницю. А ось її мама хвилювалася. Вважала, що педагогічна професія залишає відбиток на характері, і чим далі, тим важчій буде знайти гідну пару. Батьки купили Соні квартиру й дали їй свободу.
Але що робити з цією свободою, якщо у школі теж переважно жіночий колектив? Крім фізрука, який готовий кохати всіх жінок, вчителя з військової підготовки – колишнього військового, що вже має трьох онуків, та двох літніх охоронців.
– Не дай Бог тобі моєї долі – пізнє заміжжя та єдина дитина у сорок років, – вимовляла мати.
Але хіба тривоги й розмови допоможуть знайти чоловіка?
У багатьох вікнах мерехтіли новорічні гірлянди. Соня не планувала ставити ялинку вдома. Навіщо? Святкувати все одно піде до батьків, як завжди. Повернувши в тихий провулок, вона раптом почула за спиною кроки. Їй стало моторошно, і вона озирнулася.
Недалеко йшов молодий чоловік. Обличчя не розгледіти – капюшон кидав тінь. Соня міцніше стиснула ручку сумки й прискорила крок.
Дійшовши до найближчого будинку, вона різко завернула за ріг і притулилася до стіни, затримуючи подих. Минуло кілька секунд, а чоловік так і не пройшов повз. Нарешті, не витримавши, Соня визирнула й одразу ж зупинилася перед ним.
– Вам що треба? Чого ви мене переслідуєте? Виклику поліцію! – голос її тремтів від страху. – Допоможіть! – для переконливості скрикнула вона.
Чоловік раптом скинув капюшон.
– Соломія Миколаївна, це ж я, Богдан Коваленко, – сказав він і всміхнувся.
– Богдан? – Соня справді не впізнала у цьому високому чоловікові колишнього учня зі свого першого випуску. – Ти мене грабувати зібрався? – запитала вона, дивлячись на нього з жахом.
– Та ні, що ви. Декілька днів підряд я вас провожаю додому. Темніє рано, у дворі ліхтарів немає, та й час неспокійний. Сьогодні ви якось особливо засиділися.
– Часто мене провожаєш? – перепитала Соня. – Не помічала. Справді сьогодні пізно, – задумливо сказала вона. – Зошити перевіряла.
– А в школі вже ялинку ставили? – спитав Богдан, все так же посміхаючись.
– Вчора. – Соня теж нарешті усміхнулася.
– Я любив, коли посеред коридору стояла справжня ялинка, пахла святом та подарунками. І як важко було вчитися перед самиІ коли їхні очі зустрілись під м’яким світлом ялинкових гірлянд, Соня зрозуміла – її серце більше не буде самотнім.