Перш ніж піти і не повернутись…
Богдан вийшов із дверей вокзалу на перон, злегка перекосившись під вагою великої спортивної сумки з написом «Adidas» на плечі. Краплі поту пролягли блискучими смужками на скронях. Він оглянув перон. Вздовж стіни вокзалу стояли лавки, зайняті пасажирами, що чекають на свій поїзд, або зустрічають когось. На одній із лавок сидів дідусь у сірому плащі та капелюсі. До нього й пішов Богдан.
Підійшовши, він скинув сумку на лавку, дістав із кишені куртки зім’яту хустку й обтер обличчя. Тільки тоді сів і полегшено зітхнув. Повз перон із гуркотом пролетів швидкий поїзд, не зупиняючись. Потік теплого повітря, що пахнув шпалами та пилом, обвіяв Богдана, змішуючи його коротке волосся.
Він провів поглядом поїзд, що щезав у далечині, відкинувся на спинку лавки й поклав руку на сумку. Люди на пероні раптом заговорили, перервавши розмови на час проходження поїзда.
— Швидкий поїзд номер… прибуває… Нумерація вагонів з голови складу, — незрозуміло прокричав жіночий голос із динаміка.
— Чули, який поїзд? — спитав дідусь, повертаючи голову до Богдана.
Той похитав головою й знизав плечима. Дідусь кивнув і глянув на наручний годинник.
— Вже третій раз оголошують, що прибуває, а його все нема, — поскаржився він. — Як ви вважаєте, чому на вокзалах завжди так невиразно оголошують?
Богдан мовчав, уникаючи розмови.
— Ви кудись їдете? Речей, як я бачу, багато. Сумка важка, — не здавався дідусь.
— Нема чого, Шерлоку, — усміхнувся Богдан. — А у вас речей зовсім нема, тож я роблю висновок, що ви когось зустрічаєте.
— Вірно. Зустрічаю, — оживився дідусь. — Сина чекаю, — додав він із гордістю.
— А я від сина їду, — зітхнув Богдан тихо, начебто не в силі стримати слова.
— Так… Життя. — Дідусь теж зітхнув. — Тікаєте, значить. Тільки від себе не втечете. Свої проблеми всюди везе з собою. — Він махнув головою у бік сумки.
Богдан кинув на нього незадоволений погляд і відвернувся.
— Я теж так утік сорок років тому. Синові тоді було одинадцять. Не бачив його всі ці роки. Хвилююсь.
Спокійний голос дідуся не відповідаХвилююсь, — повторив дідусь, і в його очах блиснула світлина давнього болю, коли до них підійшов чоловік у піджакі, схожий на нього як дві краплі води, і мовчки простягнув руку.