Щастя в долоні
Любов оглядала себе в дзеркало: видовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі холодні, світло-сірі. От таке їй випало лихо — родитися такою потворою. Подобався лише волосся — чорне, густе. Вона носила довгу челку, що сягала майже до вій.
— Ти в батька. А він був красенем, інакше я б не закохалася. Коріння з Полтавщини, — заспокоювала мати. — Підростеш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі це побачать, звісно.
Батька Любов не пам’ятала. Він пішов, коли їй не було й двох років. Пам’ятала дядька Петра — жартівника з червоним обличчям. Він підкидав її до стелі і сміявся. Завжди приходив до них з цукерками, медовими пряниками або якоюсь дешевою іграшкою. Любов любила вдихати його запах, сидячи у нього на колінах. Мати казала, що це запах добрих сигар і горілки. Тоді вона здавалася щасливою. Досі той запах здавався Любові справжньою чоловічістю.
Коли Любов підросла, запитала матір, чому вони не одружилися.
— Він був одружений. Мав сина, — у голосі матері навіть через роки чулася журба.
Потім був дядько Василь. Але його Любов вигнала сама. Він смердів шкарпетками і бензином. Був невисоким, худим, з картоплеподібним носом і відвислою губою, через що рот завжди був напіввідкритий. Звислі куточки очей надавали обличчю сумного вигляду. Посміхався рідко. Завжди приходив із пляшкою вина або горілки й шоколадкою.
— Яка ж вечеря без вина? Для натхнення після важкого дня, — говорив він, бачачи незадоволений погляд дванадцятирічної Любові.
Мати спочатку пила мало, а потім звикла. Сама купувала пляшку на вечерю. Якщо дядько Василь не приходив, вона пила одна й плакала на кухні. Любов розуміла: якщо так продовжиться, мати спиться до краю.
Одного разу, коли матері не було вдома, вона сіла поруч із дядьком Василем і прямо запитала:
— Ви одружений?
Він збентежився, часто кліпнув.
— А звідки ти знаєш?
— Ідіть до дружини зараз же, — різко сказала Любов.
— Ти що собі дозволяєш, дівчинко? Я прийшов до матері, а не до тебе.
— Значить, і до мене. А ви мені не подобаєтесь. Або йдете, або я розповіду ваАрсений наполовину прокинувся, бурмочучи щось незрозуміле, але вона вже не слухала, бо знала — її щастя завжди було тут, поруч.