Ой, а що ти в ньому знайшла?
Наталя вийшла з магазину і спускалася сходами, коли біля неї зупинився червоний іномарковий авто. З нього вийшла молода жінка. Вітер підхопив полотняний поділ її сукні, неначе дзвін розкрився, а пасмо волосся закрило обличчя. Вона звичним рухом відкинула коси назад, притиснула сукню долонею і пройшла повз Наталю.
— Олена?! Оленко! — гукала їй услід Наталя.
Олена обернулася, оглянулася, шукаючи, хто її покликав, і зупинила погляд на Наталі. Хвилину вони мовчки дивилися одна на одну.
— Не впізнала мене? — Наталя знову підійшла ближче. — Я ж Наталя, Наталя Шевченко.
— Наталю? Та й справді, не впізнала. Житимеш довго, — сухо відповіла Олена.
— А я дивлюся, ти йдеш… — Наталя взяла Олену за руку і відвела від дверей. — Давай трохи відійдемо, заважаємо. Яка ж ти стала!
Олена снизхідно посміхнулася.
— Ти тут поряд мешкаєш? — запитала вона.
— Ні, працюю. Вийшла в магазин у перерві. А ти? — відповіла Наталя.
— Слухай, а чого ми тут стоїмо? У тебе ж є час? Зайдемо у кав’ярню, поговоримо. Коли ще побачимось?
— Давай, — згодилася Наталя.
Вони зайшли в невелику, напівпусту кав’ярню у сусідньому будинку, більше схожу на швидку їдальню. Сіли біля вікна. Олена підкликнула офіціантку. Та, жуючи жуйку, неохоче підійшла і кинула перед ними ламіноване меню.
— Не треба. — Олена відсунула папірці. — Нам два салати, два бісквітних тістечка і чай. І швидше.
Олена перевела погляд на Наталю і усміхнулася. Офіціантка пішла, похитуючись на тонких ногах.
— Ну, як життя? — Олена зручніше сіла на пластиковому стільчику.
— Нормально. Була заміжня, але недовго. Дітей нема. А в тебе, бачу, все добре, — відповіла Наталя.
— Не жаліюсь. — Олена засміялася і показала праву руку з обручкою на пальці.
— А діти? — поцікавилася Наталя.
Підійшла офіціантка з підносом: дві тарілочки з крихітними тістечками, чашки і маленьку порцелянову заварничку.
— Слухай, а твої батьки живі? — раптом запитала Олена, коли офіціантка пішла.
— Тато помер кілька років тому, а мама… Мама ще жива, але сильно здала після його смерті, — сумно сказала Наталя і покрутила чашечку на блюдці.
Олена налила гарячого чаю. Запахло м’ятою.
— Шкода. Мені твої батьки дуже подобалися. Не те, що моя мати. Завжди незадоволена, ласкового слова від неї не дочекаєшся. Не дивно, що тато від неї пішов. А у вас вдома завжди було так тихо і затишно. — Оленині очі запорошилися спогадами.
Наталя зітхнула…
***
Вони жили з Іваном в одному під’їзді. Наталя на четвертому поверсі, а Іван на третьому. Спочатку разом ходили в один садочок, потім опинилися в одному класі. У Івана батько пив, і часто були скандали. Іван тікав до Наталі.
У дев’ятому класі до них прийшла нова дівчина. Батьки її розлучилися, і після обміну квартири вона з матір’ю переїхала в сусідній будинок. Яскрава, гарна Олена одразу привернула увагу Івана. Наталя ревнувала і хвилювалася. Раніше вони разом ходили до школи і додому. А тепер…
— Ти що? Щось забув? — запитала Наталя, коли Іван зупинився посеред двору.
— Давай зачекаємо.
— На кого? — Наталя вже почала сердитися.
У цю мить двері сусіднього під’їзду відчинилися, і вийшла Олена. Вона підбігла до них, усміхаючись і дивлячись тільки на Івана. Поруч із Оленою він ставав жартівливим і балакучим, і Наталя його не впізнавала. Він щось розповідав, смішив. Олена голосно сміялася, а Наталя йшла поруч, сумна.
Після уроків Іван перший біг до роздягальні, одягався і чекав Олену з її курткою в руках. Вони йшли додому разом, забувши про Наталю. На перервах Олена, ніби нічого не сталося, балакала з нею.
Одного разу вони втрьох ходили в кіно. Коли закінчився сеанс і ввімкнули світло, Наталя помітила, що Олена з Іваном тримаються за руки. Так вони йшли аж до будинку. Наталя відстала, а вони навіть не помітили. Більше вона з ними нікуди не ходила.
Після школи вони розійшлися: Наталя вступила до університету на економічний, Іван — до технікуму, а Олена — до швейного училища.
Взимку Наталя захворіла, кілька днів не ходила на заняття. На дворі сніжило, наближалися свята. Вона дивилася у вікно на засніжений двір і раптом побачила Олену. Та швидко йшла до її під’їзду. Наталя подумала, що Олена йде до неї, відчинила двері і стала чекати на порозі. Але кроки затихли на поверсі нижче. До Наталі донесся голос Івана: «Наконець…» Двері замкнулися…
Наталю кинуло в жар. Вона сіла на тумбочку під вішалкою і заплакала. Значить, Олена приходила до Івана, коли його батьків не було вдома. Від думкиІ тепер, дивлячись у вікно на вечірнє місто, вона усміхнулася, адже знала — нарешті прийшов її час бути щасливою.