Ось кожного дня він чекав на неї, поки не зрозумів, що вона не прийде.
— Ромко, ти вже вирішив, що робитимеш улітку? — Катруся сіла на край столу, закинула ногу на ногу, схопила пальці в замок на вузьких джинсах. — Ти мене взагалі чуєш?
— Угу, — Роман не відривав очей від екрана ноутбука.
— Що ти там читаєш? — Катруся нетерпляче похитала ногою.
А Роман не міг повірити власним очам. Раз по раз перечитував повідомлення, кусаючи губи.
— Я можу піти, якщо тобі не до мене. — Катруся надула губи. — Мені піти?
Вона цілий ранок гарненько причепурилась біля дзеркала: підвела очі, вдягла вузькі джинси та білу футболку з чорним написом *«Не парся, будь щасливим!»* — саме те, що йому подобалось. А він навіть не глянув на неї. Катруся зіскочила зі столу, пройшла кімнатою, гойдаючи стегнами, зупинилась біля дверей і озирнулась. Роман, як і раніше, сидів перед ноутбуком, нічого не помічаючи.
— Я пішла! — У її голосі пролунало попередження, наче *«ти ще пошкодуєш!»*
Вона взялась за дверну ручку і востаннє глянула на спину Романа.
— Ну й добре. — Катруся струсила довге світле волосся й швидко вийшла, грюкнувши дверима.
Вона спускалася сходами гуртожитку повільно, чекаючи, що Ромко вибіжить, наздожене, поверне. А потім стрілою кинулась донизу, закусивши губу від розпачу. Промайнула повз вахтера і вискочила на вулицю — у обійми теплого сонця.
Роман навіть не помітив, що Катруся пішла, що вона взагалі була тут. Він знову і знову перечитував повідомлення, вдивлявся в посмішку на аватарці. Це була вона — його мама. Змінилась, із слідами колишньої краси, яку намагалась повернути товстим шаром макіяжу. Але це вона. А йому здавалось, що він забув її обличчя…
П’ятнадцять років тому він вважав маму найвродливішою на світі. Можливо, вона не була найкращою мамою, не такою ніжною, як хотілось п’ятирічному РРоман дивився на неї, і раптом зрозумів, що, попри все, це все ще його мама — єдина, яку він колись так відчайдушно любив.