Залишалося їхати кілометрів сто, коли фари машини висвітили червоне авто з піднятим капотом, що стояло на узбіччі. Поряд махав руками якийсь хлопець. Зупинятися на безлюдній дорозі вночі — чиста дурість. Але небо вже світлішало перед ранком, і до міста було вже близько. Тарас зупинився і вийшов. Не встиг він зробити кілька кроків, як відчув сильний удар по потилиці.
Очуняв від того, що чиїсь руки шастали по його кишенях. Він спробував підвестися, але хтось навалився на нього зверху. Напевне, нападників було кілька, бо раптом хтось вдарив його в бік носком чобота. Від дикого болю Тарас завив.
Тут же на нього посипалися удари. Били ногами. Він згорнувся на землі, прикриваючи голову руками. Від удару в ребра болюче перехопило подих, і світ перед очима погас.
Прокинувся від тихого скуління. Спочатку подумав, що це він сам стогне. Біти його вже перестали. Тарас пошевели́вся, і в ту ж мить вологий ніс торкнувся його щоки. Відкрив очі — над ним насторожено дивилася морда пса. Спробував підвестися, але різкий біль у боці змусив його згорнутися. «Ребра зламані», — зрозумів він. Голова була важкою, мов набита ватою. А пес знову заскиглив.
Коли Тарас прийшов до тями вдруге, відчув, що його везуть на машині — гули колеса, а тіло хиталося на нерівностях дороги.
— Очуняв? Терпи, хлопче, скоро доїдемо, — почув він невиразний голос.
Не маючи сил відкрити очі, Тарас знову поринув у несвідомість. Відчув поштовх — його несуть. Яскраве світло різнуло в очі, від чого голова розкололася від болю.
— Прийшов до тями, — сказав жіночий голос.
Тарас ледве розплющив очі. У мерехтінні ламп перед ним маячило чиєсь обличчя. Закрутило, його занудило. Рухи припинилися, і перед ним чітко вималювався старий із сірою клиноподібною бородою.
— Як вас звати, пане? Пам’ятаєте, що сталося? — голос лунав ніби здалеку.
— Тарас Гончар. Мене… — він ледве рухав пошарпаними губами, але його зрозуміли.
— Так. Добре вас потовкли.
— Машина… — прохрипів Тарас. Кожен вдих був немов удар ножем.
— Біля вас не було машини. Лише пес. Він вас і врятував. Спіть, — сказав старий, і Тарас негайно послухався.
Коли він прокинувся, голова боліла менше, а думки стали чіткими. Порідні голоси обговорювали щось.
— Притомнів. Ви мене чуєте? Я капітан Коваленко з поліції. Можете відповідати?
Тарас розповів, як зупинився біля зламаного авто, як його побили, назвав номер своєї машини…
— Це ваш пес?
— У мене немає собаки, — здивувався Тарас.
— Але водій, що викликав швидку, розповів, що до нього з лісу вибіг пес, кинувся під колеса. Той зупинився, а собака привела його до яру, де ви лежали. Без нього вас б ніхто не знайшов. Давайте підпишете. — Дали папір. Він підписав і втомлено опустив руку.
— Що зі мною?
— Ви живі, а це головне. Зламані ребра, струс, синці.
— Досить на сьогодні. Втомився, — перебив лікар.
Тарас знову заснув.
Прокинувся вночі. На стелі танцювали тіні від листя. Від їх руху закрутилася голова. Він заплющив очі, але спогади були ясні: зупинка біля дороги, удар…
Вранці прокинувся від сонячного світла й співу птахів. Біль відступив.
— Можете встати? — запитав лікар із бородкою.
— Так.
— Обережно. — Лікар підтримав його. — Тепер сідайте. Голову не крутить? Тоді спускайте ноги. Молодець.
Тарас озирнувся. Невеличка палата з блідо-блакитними стінами, тумбочка. Грудь стискали бинти. Болю вже не було.
— Наступного разу спробуєте ходити, — усміхнувся лікар.
Тарас справді пішов. Крок за кроком сили поверталися. Він підійшов до вікна. Перед ним розстилався лікарняний парк.
— Бачите? Під деревом — ваш пес. Чекає на вас, — сказала медсестра.
— У мене немає собаки.
— А ми думали, ваша. Відганяли, а він не йде. Сидить цілими днями. Їсти не бере, поки ми тут, а як тільки підуть — з’їдає.
Пес сидів під деревом і стежив за кожним, хто проходив. Тарас не міг стояти довго, повернувся до ліжка. Наступного дня він вийшов у парк.
Пес побачив його, але не рушив з місця.
— Це ти мене врятував? Дякую, друже. — Тарас почесав його за вуха. Хвіст двічі стукнув по землі. Вони сіли на лавку.
Незабаром з’явився капітан.
— Здоровенькі. Пес нашого брата не любить. — Капітан кивнув на собаку.
Знову були запитання.
— Вашої машини немає. Швидше за все, розібрали.
— Виїжджаєте? Потрібна допомога з квитком?
— З ним у автобус не пустять. — Тарас глянув на пса. — Візьму таксі, якщо позичите. Гроші вкрали.
— Отже, берете його? Добре. Я дізнався — його господар загинув у зоні. Мати від горя померла. Пес заТарас подивився на пса, потім на свою колишню дівчину, і раптом зрозумів, що саме ця вірна істота подарувала йому не лише життя, а й новий початок.