— Досить скаржитись — дій!
— Оленко, ну скільки можна! — лунає з коридору голос сусідки. — Знову плачеш? Через стіну чути! Що трапилося цього разу?
Олена витерла сльози рукавом халата і неохоче відчинила двері. На порозі стояла Ганна Іванівна, тримаючи в руках пакет із паляничками.
— Та все як завжди, тітонько Ганно… Знову на роботі керівництво… — почала було Олена, але сусідка рішуче зайшла в квартиру.
— Досить скаржитись, дівчино! — відрізала Ганна Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок два? А поводишся як школярка! Сідай, чаю питимемо й розмовлятимемо по-людськи.
Олена слухняно пройшла на кухню. Ганна Іванівна, незважаючи на свої сімдесят п’ять, була жвавіша за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною і гострим поглядом, вона не терпіла скарг і жалю до себе.
— Розказуй, що там у тебе знову сталося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без нюнів, по суті.
— Та розумієте, тітонько Ганно, — Олена сіла на табурет, згорбившись, — директор сказав, що мене можуть скоротити. Економлять на зарплатах, а я працюю бухгалтером усього два роки. Стаж малий, от і під скорочення попадаю першою.
— І що ти робиш? — запитала Ганна Іванівна, достаючи з шафки чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна в мої роки? Молодих вистачає. Та й досвіду особливого немає…
— Стій! — Ганна Іванівна різко повернулася до Олени. — Ось це і є твоя проблема! Ти одразу здаєшся, навіть не спробувавши щось зробити. Думаєш, директор від доброї волі людей звільняє?
— Але що я можу…
— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти маму свою до останнього доглядала, не скаржилася. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.
Олена хотіла заперечити, але Ганна Іванівна вже розливала чай по чашках.
— Слухай сюди, — продовжувала вона, сідаючи навпроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на заводі працював. Коли завод закрили, йому було п’ятдесят вісім. Теж думав, що все, кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: досить скаржитись, роби щось! І що думаєш? Пішов він до слюсаря, потім свою майстерню відкрив. До самої пенсії людям допомагав, техніку лагодив.
— Але це ж чоловік, — зітхнула Олена. — А я…
— А що ти? — спалахнула Ганна Іванівна. — Руки в тебе є? Голова на плечах? То чого ж ти як розмокла булка поводишся?
Олена замовкла, машинально помішуючи чай ложкою. Ганна Іванівна права, звичайно. Але як пояснити цей страх, цю невпевненість, яка накатує кожного разу, коли потрібно щось вирішувати самостійно?
— Тітонько Ганно, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо запитала Олена.
— Боялася, звичайно! — розсміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну провожала, думала, з розуму зійду від страху. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не дозволяти йому собою керувати.
— Не знаю, не знаю… — похитала головою Олена. — Мені здається, я нічого не вмію, крім як папірці перебирати.
— Дурниці! — махнула рукою Ганна Іванівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер налаштувала? А сусідці з п’ятого поверху податки допомагала рахувати? І скільки разів ти мені договори пояснювала, коли я дачу продавала?
Олена задумалася. Справді, вона часто допомагала сусідам розбиратися з документами, розрахунками, податками. Люди зверталися до неї за порадою, дякували…
— Так, пам’ятаю, — повільно сказала вона. — Але це ж не робота…
— А чому не робота? — обурилася Ганна Іванівна. — Людям потрібна допомога, ти вмієш допомагати. То створюй свою справу!
— Свою справу? — перелякано перепитала Олена. — Та що ви, тітонько Ганно! Я ж не підприємець!
— А хто підприємець? — усміхнулася сусідка. — Думаєш, вони з неба впали? Усі з чогось починали. Ось моя племінниця Наталка — була секретаркою, а тепер свій салон краси має. Починала вдома, пару сусідок стригла, а тепер у неї три майстри працюють.
— Але це ж інше… — почала було Олена, але Ганна Іванівна її перебила.
— Зовсім не інше! Принцип один: побачив потребу — задовольнив. Ти ж бачиш, як люди мучаються з цими паперами, довідками, податками. Усі бігають, не знають, куди звернутися. А ти могла б їм допомогти.
Олена мовчала, обдумуючи слова сусідки. Дійсно, скільки разів вона чула скарги знайомих на бюрократичні складнощі, на необхідність заповнювати незрозумілі форми, розбиратися з документами…
— Але як почати? — непевно спитала вона. — Ліцензії там різні потрібні, дозволи…
— Почни з малого! — енергійно махнула рукою ГанОлена всміхнулась, відчуваючи, як в ній прокидається давно забута впевненість, і сказала: “Гаразд, тітонько Ганно, почну з малого — і зроблю”.