“Виклич «швидку», – пролунав чийсь голос у голові, і Богдан озирнувся навкруги.
Цю історію мені розповів один знайомий.
Часто буває так: людина розповідає про чудо, яке трапилося з нею, а ми не віримо. Слухаємо, киваємо, а самі думаємо: цього не могло бути. Вигадав, нафантазував, уві сні побачив, бажання прийняв за дійсність. Які чудеса? Які ангели? Який Бог? Це все бабські казки, й вірити в них ні до чого.
Звідки ж чудесам узятися в наш шалено інформаціний час? І чому комусь там явилося, а іншим — ні? Ось якщо зі мною щось подібне станеться, тоді, може, й повірю.
Так само міркував двадцятивосьмирічний Богдан. Жив він із мамою, Ганною Тихонівною. Батько помер, коли хлопцеві було десять. Одружуватися Богдан не поспішав. Зустрічався із скромною дівчиною Олесею. От купить квартиру, щоб привести туди молоду дружину, тоді й одружаться. Не діло двом жінкам на одній кухні метушитися. Знімати житло? А нащо поспішати? Та й матір не квапився залишати саму.
Отакий старомодний, за сучасними мірками, хлопець. Працював у сфері інформаційних технологій, а простіше кажучи — айтішником. Одного разу серед робочого дня йому подзвонила мати. Вона його просто так ніколи не турбувала. Якщо телефонувала, значить, сталося щось надзвичайне. І Богдан відразу підняв трубку.
— Сину, — голос у матері слабкий, тремтячий. — Я ногу зламала… Так болить… — вона схлипнула. — Не можу рушитися.
— Ти де? — Богдан схвилювався так, що навіть зірвався зі стільця.
— Біля нашої «Родини» лежу. «Швидку» вже викликали. Дзвоню, щоб ти знав… А то всяке буває…
— Мам, я їду! — І Богдан кинувся рятувати матір.
Ще один дзвінок застав його вже в авто. Мати сказала, що її везуть до обласної лікарні. Богдан миттю розвернув машину й подався в інший бік. Коли прибув до лікарні, матір уже відвели до операційної. Кілька годин Богдан провів у коридорі, чекаючи кінця операції.
— Приходьте завтра, коли переведемо з реанімації до палати, — сказав вийшовший до нього хірург.
Сонце вже хилилося до заходу, коли Богдан вийшов із лікарні. По дорозі додому заїхав до магазину, щоб купити матері соку та фруктів. Вийшов із пакетом у руках і помітив жінку, яка пройшла повз нього, хитаючись. Здивувався — виглядала вона пристойно, а йшла, ніби п’яна. Богдан дійшов до авто й знову глянув у її бік.
А та зупинилася, простягнула руку, немов намагаючись за щось вхопитися, та не знайшла опори, захиталася й упала просто на асфальт. Богдан, не думаючи, кинувся до неї.
Поставив пакет на землю, присів, торкнувся її плеча. Жінка не реагувала. Він нахилився, принюхався — запаху алкоголю не було. Що робити? Медичних знань не мав. Сам нічим серйозним не хворів. Навколо — нікого.
— Вам погано? Чи ви мене чуєте? — спитав він, потім легенько ляпнув її по щоках, намагаючись привести до тями.
«Не допоможе. Виклич «швидку» і підніми їй голову вище, щось підклади», — луною пролунав у його голові голос. Настільки чітко, що Богдан озирнувся.
Але поруч нікого не було. Лише вдалині чоловік із собакою на повідку. Занадто далеко, щоб його було чутно. А жінка без тямки лежала на асфальті — вона вже точно не могла нічого сказати.
Богдан дістав телефон і викликав «швидку», пояснив ситуацію.
«Скажи, що в неї інсульт. Нехай поспішають», — знову промовив голос.
Богдан знову озирнувся. Повторив у трубку, що у жінки інсульт, і попросив приїхати швидше. Вирішив, що це був його внутрішній діалог.
«Так, тепер треба підняти голову. Але обережно», — сказав голос.
Під рукою нічого не було. Богдан зняв сорочку, підклав під голову жінці й почав чекати бригаду, молячись у душі, щоб вони приїхали швидше.
«Не сиди, добре розітри їй вуха», — підказав голос.
Він почав розтирати їй вушні раковини, доки вони не стали яскраво-червоними. ТоКоли жінка нарешті прийшла до тями, Богдан відчув, як його серце сповнилося незрозумілим спокоєм, ніби хтось невидимий шепнув йому, що все буде добре.