— Ти збожеволів, Денис! Це моя кімната! — Володимир Іванович стояв у дверях, стискаючи в руці ключі, і не міг повірити в те, що бачив.
— Була твоя, дядько Володю, — хлопець навіть не підняв голови від телефону, розвалившись на дивані. — Тепер моя. Мама сказала.
— Яка ще мама?! — вибухнув Володимир Іванович. — Я тобі не дядько! І де моє ліжко? Де мої речі?!
Денис пожав плечима, продовжуючи втупитися в екран.
— Ліжко на балкон винесли, речі в коробки склали. Мама каже, що тобі й там вистачить місця.
Володимир Іванович відчув, що земля вислизає з-під ніг. Він прожив у цій квартирі двадцять років, ця кімната була його схованкою, його фортецею. А тепер якийсь вісімнадцятирічний нахаба розпоряджається тут, як у себе вдома.
— Ольго! — закричав він, йдучи до кухні. — Ольго, негайно іди сюди!
Дружина вийшла, витираючи руки об фартух. На її обличчі не було й тіни сорому.
— Що трапилося, Володю? Чого ти кричиш?
— Що трапилося?! — Володимир Іванович був поза себе. — Твій син захопив мою кімнату! Мої речі на балкон викинув! Що це за безлад?!
— Володю, заспокойся, — Ольга говорила тихо, але в її голосі відчувалася твердість. — Денис вступив до університету, йому потрібне місце для навчання. А ти можеш і на балконі поспати, там затишно, я сама облаштувала.
— На балконі?! — Володимир Іванович не вірив своїм вухам. — Олю, ти що, з глузду з’їхала? Це моя квартира! Я тут прописаний, я тут живу!
— Наша квартира, — поправила вона. — І Денис тепер теж тут живе. Назавжди.
Володимир Іванович сів на стілець. Коли два роки тому він одружився з Ольгою, вона попередила, що у неї є син, який живе з батьком. Хлопець іноді приїжджав на вихідні, поводився тихо, особливих проблем не створював. Володимир Іванович навіть думав, що, можливо, вони знайдуть спільну мову.
— Чому ти мені нічого не сказала? — запитав він втомленим голосом.
— А що тут казати? — Ольга сіла навпроти. — Денис дорослий, йому потрібна окрема кімната. А ти призвичаїшся.
— Призвичаїшся… — повторив Володимир Іванович. — Олю, я працюю у зміну, мені треба висипатися. На балконі восени холодно, влітку спекотно.
— Нічого, звикнеш. Денис хороший хлопчина, він тебе не турбуватиме.
Володимир Іванович подивився на дружину. Два роки тому вона здавалася йому рятівницею. Після років самотності, після розлучення з першою дружиною, яка забрала доньку в інше місто, Ольга стала для нього глотком свіжого повітря. Красива жінка, бухгалтер із добрим характером і вмінням готувати. Вони познайомились у парку, де вона годувала голубів, а він читав газету.
— У мене є син, — казала вона тоді. — Він живе з батьком, але іноді приїжджає до мене.
— Це не проблема, — відповідав Володимир Іванович. — Я люблю дітей.
І справді любив. Свою доньку Катю бачив рідко, колишня дружина не дуже сприяла їхнім стосункам. Денис спочатку здавався непоганим хлопцем — чемним, тихим, не створював труднощів.
— Слухай, Олю, — Володимир Іванович спробував говорити спокійніше. — Може, якось інакше облаштуємо простір? Поставимо диван-ліжко у вітальні для Дениса, а моя кімната залишиться моєю?
— Ні, — дружина похитала головою. — Денис навчається, йому потрібна тиша. А ти тільки телевізор дивишся.
— Тільки телевізор дивлюсь… — Володимир Іванович відчув, як щось у ньому ламається. — Олю, я після роботи втомлений, мені треба відпочити в нормальних умовах.
— Ти егоїст, Володю. Думаєш лише про себе. А мати повинна піклуватися про дитину.
Володимир Іванович пішов на балкон. Там справді стояло його ліжко, поруч коробки з речами. Балкон був засклений, але волога проВін вийшов із під’їзду, глибоко зітхнув холодним повітрям і зрозумів, що навіть самотність краща, ніж життя поряд із чужими людьми.