Ой, слухай, я маю таку історію…
— Мамо, тільки не кажи, що забула! — скрикнула Оксана, влітаючи в передпокій і скидаючи з плечей дизайнерську сумку. — Ну мам! Я ж попереджала ще місяць тому!
Ганна Іванівна повільно відвернулася від дзеркала, де поправляла сиві волосся. Руки в неї трохи тремтіли, але погляд лишався спокійним.
— Про що ти, Оксанко? — тихо запитала вона.
— Як про що?! — Оксана кинула сумку на диван. — Про День народження Тарасика! Завтра ж йому п’ятнадцять! А ти що, знову у своїх думках?
— Та ні, пам’ятаю я… — Ганна Іванівна сіла у крісло, склавши руки на колінах. — Просто думала, чи варто так пишно…
— Не варто? — Оксана зупинилася посеред кімнати, дивлячись на матір. — Це ж мій син! Твій онук! П’ятнадцять років! А ти кажеш — не варто?
Ганна Іванівна зітхнула. Вона знала, що зараз почнеться. Як завжди, коли Оксана приїжджала з онуком на вихідні. Донька завжди була такою — гарячою, вимогливою. А тепер, після розлучення, стала ще гіршою.
— Оксанко, заспокойся. Я все пам’ятаю. І подарунок купила, і торт замовила в кондитерській, — промовила вона втомлено. — Просто думаю, може, він не хоче великого свята? Він у нас такий тихий останнім часом…
— Тихий? — фыркнула Оксана. — Він підліток! Усі підлітки тихі з дорослими. Але це не означає, що свята не треба. Навпаки, треба показати, що ми його любимо!
З коридору почувся скрип половиці. З’явився Тарас — високий, худий, з неслухняним темним чуприком та серйозними очима, схожими на батькові.
— Привіт, бабу, — буркнув він, косившись на матір. — Чого репетуєте?
— Не репетуємо, а обговорюємо твій свято, — Оксана одразу перейшла на солодкий тон. — Завтра ж твій День народження, сонечко! Бабуся торт замовила, я подарунки привезла…
— Та мені нічого не треба, — пробурмотів Тарас, сідаючи на край дивану. — Обійдуся.
— Як це обійдешся? — обурилася Оксана. — П’ятнадцять років! Це ж важлива дата!
Тарас знизав плечима й уткнувся у телефон. Ганна Іванівна дивилася на онука з тривогою. Щось із ним було не так. Вже кілька місяців він приїжджав усе більш замкненим, ледве розмовляв із нею, а з матір’ю взагалі відповідав односкладово.
— Тарасю, а що ти хочеш у подарунок? — м’яко запитала вона.
— Нічого, — не піднімаючи очей, відповів хлопець.
— Я— Нічого, — відповів Тарас, піднімаючи очі й усміхаючись, — тільки щоб ми всі були разом і щасливі.