— Що ти несеш, Оленко! — вигукнув Богдан, розмахувачи руками. — Куди я подіну свій гараж? Верстат? Там половина мого життя!
— А куди я подіну свою роботу? — не менш голосно відповіла Олена, стоячи серед кімнати, заваленої коробками. — Двадцять років у одній фірмі! Мене там знають, цінують!
— Знайдеш іншу! У Львові клімат кращий, люди добріші, все дешевше!
— Гаразд, у п’ятдесят років знайду! — Олена гірко усміхнулася. — Ти зовсім з глузду з’їхав, Богдане!
Їхній син Дмитро сидів на дивані й мовчки спостерігав за сваркою батьків. Йому було тридцять два, але в такі моменти він почувався дитиною, яка мусить обирати між мамою та татом.
— Дмитре, — звернулася до нього Олена, — скажи батькові, що нормальні люди в нашому віці нікуди не переїжджають!
— Мамо, не втягуй мене в це, — втомлено промовив Дмитро. — Це ваша справа.
— Яка наша справа! — спалахнув Богдан. — Родина має разом приймати рішення! А ти, Оленко, як стіна стоїш! Ні в чому поступитися не хочеш!
Олена сіла на край дивана й закрила обличчя руками. Їй було п’ятдесят чотири, і за останній місяць вона постаріла років на п’ять. Все почалося з того дня, коли Богдан прийшов додому з блискучими очима й оголосив, що його двоюрідний брат пропонує їм переїхати до Львова.
— Уявляєш, Оленко, — говорив він тоді, ходячи по кухні, — Мирослав купив там великий будинок. Каже, місця багато, можемо пожити в них, поки своє житло не знайдемо. А клімат там який! Гори поруч! Фрукти, овочі свої!
Олена тоді лише кивала й думала, що це чергова фантазія чоловіка. Богдан часто захоплювався різними ідеями — то бджільництвом хотів займатися, то хату в селі купувати. Але через тиждень-другий охолоджувався й забував про свої плани.
Але цього разу все виявилося серйозно.
— Оленко, я вже квитки купив, — сказав Богдан, заходячи на кухню. — Післязавтра їдемо дивитися.
— Які квитки? Куди дивитися? — не зрозуміла Олена, помішуючи борщ.
— До Львова! До Мирослава! Він нам будинок підібрав поряд зі своїм. Каже, господарі продають недорого.
Олена вимкнула плиту й повернулася до чоловіка.
— Богдане, ти про що? Який будинок? Який Львів?
— Ну який! — здивувався він. — Ми ж обговорювали! Ти сама казала, що непогано було б змінити обстановку!
— Коли я таке казала?
— Пам’ятаєш, минулого місяця скаржилася, що на роботі нове начальство, молоді прийшли, старих не поважають. Ось і нагода!
Олена сіла на стілець. Голова йшла обертом.
— Богдане, ну подумай головою! Нам по п’ятдесят із запасом! У нас тут усе життя! Квартира, робота, друзі! Ти хочеш усе це кинути заради якихось авантюр?
— Це не авантюри, — уперто повторив Богдан. — Це нові можливості. Мирослав каже, там можна добре влаштуватися. Він сам лише у плюсі після переїзду.
— А його дружина що каже?
— Соломія? Вона задоволена. Каже, найкраще рішення в житті.
Олена похитала головою. Соломія була на десять років молодшою й не працювала. Їй легко було переїжджати.
— Богдане, я нікуди не поїду. Навіть дивитися не буду.
— Та чому ти така вперта! — вибухнув чоловік. — Хоч подивися спочатку, а потім вирішуй!
— Не хочу дивитися. Не хочу переїжджати. І крапка.
Але Богдан не відступив. Кожен день він приносив нові аргументи. Розповідав про клімат, про ціни на продукти, про те, як там добре живеться пенсіонерам.
— Оленко, зрозумій, — говорив він, сидячи на кухні за чаєм, — ми там будемо як сир у маслі! Мирослав велику ділянку купив, може, і нам частину продасть. Будемо город мати, кури, може, коза…
— Яка коза, Богдане? — втомлено запитувала Олена. — Ти корову доїти вмієш? Я курей годувати?
— Навчимося! Люди ж якось живуть!
— Хай живуть. Я не хочу вчитися курей годувати у п’ятдесят чотири роки.
Але Богдан не здавався. Він поїхав до Львова один, привіз фотографії, відео на телефоні. Показував Олені гарні будинки, гори, ринки з дешевими фруктами.
— Дивись, яка краса! — захоплювався він. — А яке повітря! А які люди привітні!
Олена дивилася на фотографії й думала про свою роботу. Про колег, з якими пропрацювала стільки років. Про подруг, з якими бачилася щовІ коли настала осінь, Олена дивилася у вікно на жовте листя, розуміючи, що тепер її життя — це лише вона сама та ця квартира, яка рапіт здалася такою порожньою.