– Дожили, Оленко! – гукав Олег, розмахував руками. – Куди я подіну свою майстерню? Верстак? Там половина мого життя!
– А куди я подіну свою роботу? – так само голосно відповіла Ольга, стоячи серед кімнати, заваленої коробками. – Двадцять років у одній фірмі! Мене там знають, цінують!
– То знайдеш іншу! В Одесі клімат кращий, люди добріші, все дешевше!
– Га, у п’ятдесят років знайду! – Ольга гірко засміялася. – Ти зовсім з глузду з’їхав, Олеже Юрійовичу!
Їхній син Данило сидів на дивані й мовчки спостерігав за батьківською суперечкою. Йому було тридцять три, але в такі моменти він почувався дитиною, що мусить обирати між матір’ю та батьком.
– Данилку, – звернулася до нього Ольга, – скажи батькові, що нормальні люди у нашому віці нікуди не переїжджають!
– Мамо, не втягуй мене в це, – втомлено промовив Данило. – Це ваша справа.
– Яка «ваша»! – закипів Олег. – Родина має приймати рішення разом! А ти, Олю, як стіна стоїш! Ні в чому поступитися не хочеш!
Ольга сіла на край дивана й сховала обличчя в долонях. Їй було п’ятдесят п’ять, і за останній місяць вона підстарілася на п’ять років. Все почалося з того дня, коли Олег прийшов додому із запалом у очах й оголосив, що його двоюрідний брат запрошує їх до Одеси.
– Уяви, Оленько, – казав він тоді, ходячи по кухні, – Віталік купив там великий будинок. Каже, місця багато, можем пожити в них, доки своє не знайдемо. А клімат там який! Море поруч! Фрукти, овочі свої!
Ольга тоді лише кивала й думала, що це чергова мрія чоловіка. Олег часто загорявся різними ідеями – то бджільництвом хотів займатися, то хату в селі купувати. Але за тиждень-другий остигав і забував про плани.
Але цього разу все виявилося серйозно.
– Олю, я вже квитки купив, – сказав Олег, заходячи на кухню. – Післязавтра їдемо дивитися.
– Які квитки? Куди дивитися? – не зрозуміла Ольга, помішуючи борщ.
– До Одеси! До Віталіка! Він нам будинок підібрав біля свого. Каже, господарі продають недорого.
Ольга вимкнула плиту й обернулася до чоловіка.
– Олеже, ти про що? Який будинок? Яка Одеса?
– Ну яка! – здивувався він. – Ми ж обговорювали! Ти сама казала, що непогано було б змінити обстановку!
– Коли я таке казала?
– Пам’ятаєш, минулого місяця скаржилася, що на роботі нове начальство, молоді прийшли, старших не поважають. Ось і можливість з’явилася!
Ольга сіла на стілець. Голова йшла обертом.
– Олеже, ну подумай головою! Нам за п’ятдесят! У нас тут усе життя! Квартира, робота, друзі! Ти хочеш усе кинути заради якихось авантюр?
– Це не авантюри, – уперто повторив Олег. – Це нові можливості. Віталік каже, там можна добре влаштуватися. Він сам із переїзду тільки у плюсі.
– А його дружина що каже?
– Мар’яна? Вона задоволена. Каже, найкраще рішення у житті.
Ольга похитала головою. Мар’яна була на десять років молодшою й не працювала. Їй легко було переїжджати.
– Олеже, я нікуди не поїду. Навіть дивитися не буду.
– Та чому ти така вперта! – вибухнув чоловік. – Хоч подивися спочатку, а тоді вирішуй!
– Не хочу дивитися. Не хочу переїжджати. І крапка.
Але Олег не відступив. Щодня він приносив нові аргументи. Розповідав про клімат, про ціни на продукти, про те, як там добре живуть пенсіонери.
– Оленько, зрозумій, – казав він, сидячи на кухні за чаєм, – ми там будемо як сир у маслі! Віталік ділянку велику купив, може, і нам частину продасть. Будемо город тримати, кури, може, коза…
– Яка коза, Олеже? – втомлено питала Ольга. – Ти корову доїти вмієш? Я курей годувати?
– Навчимося! Люди ж якось живуть!
– Нехай живуть. Я не хочу вчитися курей годувати у п’ятдесят п’ять років.
Але Олег не здавався. Він поїхав до Одеси сам, привіз фотографії, відео на телефоні. Показував Ользі гарні будинки, море, ринки з дешевими фруктами.
– Дивись, яка краса! – тішився він. – А яке повітря! А які люди привітні!
Ольга дивилася на фотографії й думала про свою роботу. Про колег, з якими пропрацювала стільки років. Про подруг, з якими бачилася щоВ кінці кімнати тихо скрипнули двері шафи, нагадуючи їй про порожнечу, яка тепер заповнила її життя.