— Що означає «відмовитися від частки»? — голос Соломії здригнувся. — Ольго Іванівно, це ж спадщина мого чоловіка!
— Спадщина мого сина, — різко перебила свекруха, випроставшись. — А не твоя. Ти тут ніхто, тимчасова. Міша – мій, не твій.
— Як це тимчасова? — Соломія відчула, як гаряча хвиля піднялася від серця до горла. — Ми ж чоловік і дружина! Восемь років разом!
— Вісім років — не термін, — Ольга Іванівна знизала плечима. — Мій перший шлюб тривав двадцять три роки. А потім ми розійшлися. Тож не роби з себе вічну дружину.
Соломія стояла в кухні й не вірила у свої вуха. Ще півгодини тому вона варила борщ для всієї родини, думала про те, як добре, що свекруха нарешті погодилася обговорити розподіл квартири після смерті свекра. А тепер от це.
— Ольго Іванівно, давайте поговоримо спокійно, — вона намагалася втримати себе в руках. — Борис Григорович заповів квартиру Михайлу. Згідно із законом, половина цієї квартири належить і мені, як дружині.
— Нічого тобі не належить! — свекруха підвищила голос. — Мій чоловік отримав цю квартиру ще у сімдесят п’ятому році. Я прожила тут сорок вісім років! Виростила дітей, няньчила онуків! А ти хто? Приїхала зі свого села, Михайла зачарувала, і тепер права вимагаєш!
— Я не з села, я з Полтави, — тихо відповіла Соломія. — І нікого я не зачаровувала. Ми з Мішею кохаємо один одного.
— Кохаєте, — усміхнулася Ольга Іванівна. — У твоєму віці яка любов? Тобі тридцять вісім, годинник-то цокає. Тобі потрібна прописка у Києві, ось у чому справа.
У цю мить у кухню увійшов Михайло з пакетами з магазину. Побачивши почервонілі обличчя дружини та матері, він напружився.
— Що трапилося? — спитав він, ставлячи пакети на стіл.
— Твоя матір вимагає, щоб я відмовилася від своєї частки в квартирі, — сказала Соломія, намагаючись говорити рівно.
Михайло подивився на матір, потім на дружину.
— Мам, ми ж домовилися, що будемо жити всі разом. Нащо ці розмови?
— Мішенько, — Ольга Іванівна миттєво змінила тон на пестливий, — я думаю про твоє майбутнє. А якщо що? Розлучитеся ви, а вона піде з половиною квартири.
— Мам, годі. Ми не збираємося розлучатися.
— Не збираєтеся, — перекривилася свекруха. — А хто збирається? Я теж не збиралася розлучатися з твоїм батьком, але довелося. Життя — штука непередбачувана.
Соломія мовчала, спостерігаючи за сценою. Михайло явно не знав, що відповісти. Він переступав з ноги на ногу, як школяр, якого викликали до дошки непідготовленого.
— Мам, ну навіщо ти так? — нарешті промовив він. — Соломія ж рідня.
— Рідня, — повторила Ольга Іванівна. — А дітей чому нема? Вісім років разом, а діточок ніяких. Може, вона зовсім не може народжувати?
Соломія відчула, як її щоки спалахнули. Ця тема була для неї найболючішою. Вони з Михайлом дуже хотіли дитину, але поки не виходило. Обстежувалися у лікарів, пили ліки, але результату не було.
— Ольго Іванівно, це наша особиста справа, — сказала вона крізь зуби.
— Особиста справа, — свекруха похитала головою. — Взяв собі неплідну дружину, а я маю мовчати. Мені ж онуків хочеться, розумієш? Мені вже сімдесят, скільки мені ще чекати?
— Мам, досить! — Михайло підвищив голос. — Це нечемно.
— Що нечемно? Правду казати нечемно? — Ольга Іванівна сіла на табурет і дістала з кишені хусточку. — Я ж не винувата, що в неї проблеми з жіночим здоров’ям. Може, лікар їй порадив би розлучитися з моїм сином і знайти собі когось простішого.
Соломія не витримала.
— Все, я йду, — сказала вона, розв’язуючи фартух. — Більше не можу цього слухати.
Вона пройшла у спальню і почала складати речі у сумку. Руки тремтіли, перед очима все пливло. Невже це відбувається насправді?
— Соломіє, постривай! — Михайло увійшов у кімнату. — Не звертай уваги, мама просто хвилюється.
— Хвилюється? — Соломія обернулася до чоловіка. — Михайле, вона вимагає, щоб я відмовилася від частки у квартирі! Вимагає! Наче я якась авантюристка, яка хоче вас обікрасти.
— Ну не вимагає, а просить…
— Просить? Ти чув, як вона просить? Вона мене майже виганяє звідси!
Михайло сів на ліжко і потер скроні.
— Розумієш, мама боїться залишитися на вулиці. Вона ж усе життя в цій квартирі прожила.
— А я що, виганяю її? Я ж сказала, що будемо жити всі разом! Квартира велика, чотири кімнати, місця вистачить усім.
— Знаю, знаю. Але вона не довіряє паперам. Думає, що якщо щось трапиться між нами, то вона постраждає.
Соломія зупинилася і подивилася на чоловіка.
— Михайле, скажи мені чесно. Ти на чиїй стороні?
— На твоїй, звісно. Ти ж моя дружина.
— Тоді чому ти не підтримав мене там, уВона взяла сумку і вийшла, усвідомлюючи, що іноді спокій дорожчий за справедливість.