Бабусю вибрали не нас
Лідія Павлівна стояла біля вікна і дивилась, як у дворі граються чужі діти. Маленька дівчинка з кісками нагадала їй внучку Софійку, яку вона не бачила вже півроку. А могла б бачити щодня.
– Лідо, чого така сумна? – підійшла до неї сусідка Ганна Степанівна з чашкою чаю в руках. – Знов про внуків згадала?
– Та так, усяке в голову лізе, – зітхнула Лідія Павлівна. – Дивлюсь на цих малеч і думаю, а могла б зараз із Софійкою гуляти, казки їй читати.
– Ну що ти себе мучиш? Зробила вибір, тепер живи з цим.
Ганна має рацію, звичайно. Вибір справді був. І Лідія його зробила. Тільки останні вийшли зовсім не такими, як вона уявляла.
Все почалося з того, що захворів її чоловік. Серйозно захворів, лікарі одразу сказали – потрібен постійний догляд. Лідія Павлівна кинула роботу, перетворилась на сидільницю. Півтора року вона не відходила від Миколи ні на крок. Годувала з ложки, перевертала, мила, читала вголос газети.
За цей час син Андрій приїжджав разів три, не більше. Уся робота, справи, немає часу. А от молодший син Олег з’являвся регулярно. Допомагав з ліками, продуктами, грошей підкидав. Дружина його, Марічка, теж гарна була – то борщ принесе, то постирає щось.
– Мам, може, тата до лікарні визначимо? – пропонував Андрій під час чергового короткого візиту. – Там за ним подивляться, а ти відпочинеш.
– Як це до лікарні? – обурилася Лідія Павлівна. – Він же без мене пропаде. Тридцять років разом прожили, а тепер кинути?
– Не кинути, а влаштувати нормальний догляд.
– Нормальний догляд – це вдома, з рідними.
Андрій похитав плечима і поїхав. А Олег продовжував допомагати. Навіть дружину свою привозив із донькою, щоб дідусь внучку бачив.
Коли Микола помер, Лідія Павлівна залишилась зовсім сама. Квартира здалась їй величезною і порожньою. Кожен куток нагадував про чоловіка, кожна річ відгукувалась болем у серці.
– Мам, переїжджай до нас, – запропонував Олег на поминках. – Чого тобі одній сидіти?
– Та не знаю я, – зніяковіло відповіла вона. – Привикла тут.
– Мам, у нас місця мало, – втрутився в розмову Андрій. – У Олега квартира більша, їм легше.
– Місце знайдемо, – твердо сказав Олег. – Головне, щоб мама не одна була.
Лідія Павлівна дивилась на синів і думала. Андрій успішний, квартира в нього трикімнатна, в хорошому районі. Олег жив простіше, у двійці на околиці, зарплата менша. Але душа у нього добра, це вже точно.
– Я подумаю, – сказала вона тоді.
Думала вона довго. Андрій приїжджав рідко, але завжди привозив дорогі продукти, якісь закордонні ліки. Розповідав, як добре їй буде в його районі – і поліклініка поруч хороша, і магазини, і парк для прогулянок.
– Мам, я ж старший син, – говорив він. – За традицією батьки зі старшим живуть.
А Олег просто приходив і допомагав. То люстру почистить, то продукти принесе, то просто посидить, поговорить. Марічка йому пироги пекла, Софійка малюнки дарувала.
– Бабусю, а коли ти до нас переїдеш? – питала онука, обіймаючи її за шию. – Я тобі свою кімнату покажу. У мене там ляльковий будиночок є, будемо разом грати.
– Скоро, донечко, скоро, – відповідала Лідія Павлівна, а сама все не могла наважитись.
Рішення прийшло несподівано. Андрій приїхав знову, але не один, а з дружиною Іриною. Вони сіли на кухні, і Ірина почала розповідати, як чудово їм буде жити всім разом.
– Лідіє Павлівно, ви ж розумієте, що Андрій може забезпечити вам кращий догляд, – говорила вона, напружено посміхаючись. – У нас і кімната для вас буде окрема, і харчування гарне. А в Олега що? Тіснитись утрьох у двійці?
– Ми не тіснимось, – заперечила Лідія Павлівна. – У них все дуже затишно.
– Ну що ви, що ви. Звичайно, люди хороші, не сперечаюся. Але можливості різні. Ось дивіться, – Ірина дістала з сумки якусь папірець, – я вже підібрала для вас лікаря-кардіолога. Приватного, найкращого у місті. Андрій готовий оплачувати.
Лідія Павлівна взяла листок, де було написано прізвище лікаря і телефон.
– А Олег зі своєю зарплатою такого лікаря не потягне, – продовжувала Ірина. – Це ж дванадцять тисяч за візит.
– Скільки? – здивувалась Лідія Павлівна.
– Так. Якісне лікування дешево не коштує. І потім, подумайте про майбутнє. Раптом щось станеться. Андрій завжди допоможе, у нього кошти є.
Андрій сидів мовчки, іноді киваючи на слова дружини.
– І потім, – продовжувала Ірина, – ми ж не чужі люди. Я розумію, з Марічкою у вас відносини хороші, але все ж… Де гарантія, що завтра вони не посварються з Олегом? Розлучення трапиться, і що тоді? А ми з Андрієм двадцять років разом, сім’я міцна.
Після їхнього відходу Лідія Павлівна довго сиНарешті Лідія Павлівна зрозуміла, що справжнє багатство – це не гроші, а родинне тепло, яке так легко втратити, захопившись блиском пустих обіцянок.