— Що ти несеш, мамо?! — скрикнула Оксана, схопившись за спинку крісла. — Яка ще чужа? Я ж твоя рідна дочка!
— Не кричи на мене! — Марія Іванівна махнула рукою, навіть не відриваючи очей від газети. — Сказала, що сказала. А ти хто така взагалі, щоб мені дорікати?
— Матусю, що коїш? — у кімнату вбіг Ярослав, Оксанин чоловік. — Сусіди вже стукають у стіну!
— Нехай стукають, — буркнула стара. — У своїй хаті я маю право говорити, що думаю.
Оксана опустилась на ліжко, відчуваючи, як під нею гнуться коліна. Все почалося з дрібниці — вона попросила матір не виливати залишки борщу, хотіла наступного дня підігріти. А у відповідь почула таке, у що досі не могла повірити.
— Мамо, може, тим’ян підскочив? — обережно запитала вона. — Ліки пила?
— До чого тут тим’ян? — Марія Іванівна нарешті відклала газету й холодно подивилася на доньку. — Ясно ж сказала — чужа ти мені. І завжди була чужою.
Ярослав переглянувся з дружиною. За тридцять років знайомства з тещею він бачив її у різних настроях, але такого приступу ще не було.
— Маріє Іванівно, може, лікаря викличемо? — запропонував він. — Щось ви сьогодні не при собі.
— Я цілком при здоровому глузді! — спалахнула стара. — Набридло мені вдавати! Досить уже грати у щасливу родинку!
Оксана відчула, як їй перехопило дух. У горлі став ком, а в голові крутилася одна думка: невже мати справді так думає? Невже все життя приховувала, що не любить її?
— Мамо, що ти кажеш? — її голос тремтів. — Я ж завжди була поруч. Доглядала за тобою, коли хворіла. Допомагала грішми, продукти приносила…
— Ось саме тому! — Марія Іванівна різко підвелася, газета впала на підлогу. — Все із жалю робила! Думала, що зобов’язана! А нащо мені така опіка?
— Із жалю? — Оксана не вірила своїм вухам. — Та ти що, мамо? Я ж тебе люблю!
— Не бреши! — Стара підійшла до вікна й уперлася поглядом у двір. — Ніхто мене не любить. І ти теж.
Ярослав тихенько взяв дружину за руку. Оксана була бліда, як хустка, і вся тремтіла.
— Підемо на кухню, — прошепотів він. — Дай їй заспокоїтися.
— Ні, — Оксана підвелася. — Мамо, поясни мені, що відбувається. Чому ти так говориш?
Марія Іванівна повільно обернулася. На обличчі гралася дивна посмішка.
— А що тобі пояснювати? Думаєш, я не знаю, як ти про мене говориш? Стара, хвора, усім у тягар?
— Я ніколи такого не казала!
— Та годі! — Махнула рукою стара. — Чула я вас із чоловіком. На кухні шепотілися, гадали, що я не чую. А в мене слух гострий, між іншим.
Ярослав насупився. Він намагався згадати, про що вони могли говорити таке, що могло так розлютити тещу.
— Про що ми говорили? — запитав він.
— А ти не пам’ятаєш? — Марія Іванівна прищурилася. — Про те, що мене треба у будинок для літніх віддати. Що я вам життя заважаю.
Оксана ахнула. Справді, місяць тому вони з Ярославом обговорювали цю тему. Але не тому, що хотіли позбутися матері, а тому що хвилювалися за неї. Марія Іванівна почала часто забувати вимкнену піч, могла не впізнати сусідку, з якою дружила десять років.
— Мамо, ми не хотіли тебе нікуди віддавати, — намагалася пояснити Оксана. — Ми просто пеклувалися…
— Не потрібно мені очі замилювати! — перебила стара. — Я все зрозуміла! Набридли ви мені зі своєю фальшивою турботою!
— Маріє Іванівно, жінка моя вас любить, — встряв Ярослав. — Оксана від вас не відходила, коли ви хворіли. Ночами не спала.
— За обов’язком! — різко відповіла стара. — Бо так треба! А справжньої любові я від неї не бачила!
Оксана відчула, як сльози набігають на очі. Як можна так говорити? Вона все життя намагалася бути гарною донькою. Навіть коли було важко, навіть коли власні діти вимагали уваги, вона завжди знаходила час для матері.
— Матусю, ну чому ти так? — голос її зірвався. — Що я тобі поганого зробила?
— А що хорошого? — стара сіла у крісло. — Живеш своїм життям, приходиш, коли треба, формально питаєш про здоров’я. І думаєш, цього досить?
— Але ж я дзвоню кожен день! Ліки купую, лікарів викликаю!
— Формальності! — Марія Іванівна похитала головою. — А де ж твоя душа була? Коли ти востаннє просто так зайшла, чаю зі мною попила, поговорила по душі?
Оксана задумалася. Справді, останнім часом їхні зустрічі зводилися до побутових питань. То ліки купити, то довідку у поліклініці взяти, то щось по хаті полагодити.
— Мамо, в мене ж своя родина, робота…
— Ось саме тому! — перебила стара. — У тебе є все, а в мене хто є? Нікого! Сиджу сама у чотирьох стінах, чекаю, коли донька змилується, загляне!
— Так переїжджай до нас! Скільки разів пропонували!
— Нащо мені це? Щ— Навіть якщо стіну ми самі й звели, мамо, ми можемо її розібрати, — прошепотіла Оксана, тримаючи руку матері, і в їхніх очах заблищали однакові сльози, як світло, що пробивається крізь щілину.