Гості пішли, а образа лишилася
— Мамо, ну що ти говориш?! — Ганна шпурнула брудний тарілку в мийку так, що вона дзенькнула об край. — Яка я невдячна? За що мені дякувати, можна дізнатися?
— За те, що все життя на тебе клала! За те, що твого батька терпіла заради дітей! За те, що собі ні в чому не відмовляла, лише б ви вчилися, вдягалися гідно! — Марія Іванівна стояла посеред кухні, червона від обурення, і міцно стискала у руках кухонний рушник.
— Мамо, годі! Гості лише пішли, а ти вже на мене накинулася! Що я такого зробила? Погано зустріла твоїх подруг? Стіл не накрила? Тістечко не спекла?
— Не зробила! Ось саме що не зробила! — Марія Іванівна розвернулася й почала шалено мити чашки. — Сиділа, мов чужа, коли Наталія Миколаївна розповідала про своїх онуків. Мовчала, коли Ольга запитувала, як справи у Максима. Навіть «дякую» не сказала, коли тебе хвалили!
Ганна втерла скроні. Голова тріскалася після трьохгодинного сидіння за столом у компанії маминих подруг. Ці вічні розпитування, порівняння, поради, як жити правильно. Вічне незадоволення всім і вся.
— Мамо, мені тридцять п’ять. Я доросла жінка. І не зобов’язана посміхатися й кивати щохвилини.
— Доросла! — фуркнула мати. — Доросла жінка живе окремо від матері, між іншим. А не сидить на шиї у сорок років.
— Мені тридцять п’ять, а не сорок! І я не сиджу на шиї! Я плачу за комуналку, купую продукти, прибираю, готую!
— Готуєш! — Марія Іванівна обернулася, і в очах у неї грала злість. — Що ти готуєш? Макарони з сосисками? А хто сьогодні борщ варив? Хто котлети робив? Хто цілий день прибирав перед приходом гостей?
Ганна сіла на стілець. Сили покидали її. Ці нескінченні претензії, докори, спроби довести свою правоту виснажували більше за будь-яку роботу.
— Гаразд, мамо. Я погана дочка. Що ще ти хотіла почути?
— Я хотіла почути «дякую»! — Марія Іванівна вдарила долонею по столу. — Просто «дякую, мамо, за те, що приймаєш у своєму домі, за те, що не вигнала, коли чоловік пішов». «Дякую за те, що допомагаєш із Максимом, водиш до лікаря, забираєш зі школи». Але ні! Ти вважаєш, що мені це належить!
Ганна відчула, як до горла підкочує грудка. Так, мати допомагає з сином. Так, вона живе в маминій квартирі вже третій рік, з тих пір, як розлучилася. Але хіба вона не намагається віддячити? Хіба не працює на двох роботах, щоб хоч якось допомагати у сімейному бюджеті?
— Мамо, я щодня тобі дякую. Може, не словами, але ділами. Я ж не прошу в тебе грошей, сама заробляю. Я ж допомагаю по хаті.
— Допомагаєш! — мати сіла навпроти дочки, усе ще стискаючи в руках рушник. — А знаєш, що сьогодні Наталія сказала? Що в її Софійки новий чоловік з’явився. Гарна людина, забезпечений. І одразу запропонував їй із дітьми переїхати до нього. А що в тебе? Третій рік сама сидиш, на роботу—додому, як маятник. І особистого життя ніякого.
— А до чого тут це? — спалахнула Ганна. — Я не можу замовити собі чоловіка в магазині! Зустріну гідну людину — вийду заміж. Не зустріну — житиму сама.
— Сама! — Марія Іванівна встала й почала ходити по кухні. — А я що, безсмертна? Мені вже сімдесят два роки. Скільки ще протримаюся? А ти залишишся зовсім сама, з дитиною на руках.
— Максим не маленький, йому вже тринадцять.
— Тринадцять! У самому важкому віці! Йому батько потрібен, чоловіча рука. А що він бачить? Матір, яка зранку до ночі працює, і бабусю, яка його виховує.
Ганна встала зі столу. Розмова набувала звичного оберту. Зараз мати почне перераховувати всі її помилки, невдачі, промахи. Розповість, як треба було вчинити, з ким не варто було зв’язуватися, яку роботу слід було шукати.
— Мамо, я піду до себе. Завтра рано вставати.
— Звісно, іди! — гукнула їй услід Марія Іванівна. — Як завжди, коли розмова стає серйозною! Тікаєш і ховаєшся!
Ганна зупинилася біля дверей. Щось у маминих словах болюче кольнуло. Мабуть, тому що в них була частка правди.
— Я не тікаю, мамо. Просто втомилася від цих розмов. Ти завжди незадоволена. Що б я не робила, усе не так.
— Не так! — Марія Іванівна підійшла ближче. — А як треба? Може, розповіси? Може, поясниш, чому в тридцять п’ять років ти живеш з матір’ю? Чому в тебе немає свого дому, своєї родини? Чому мій онук росте без батька?
— Бо так життя склалося! — зірвалася Ганна. — Бо не всі народжуються із золотою ложкою в роті! Бо треба було спочатку дитину піднімати, працювати, а не по чоловіках бігати!
— По чоловіках! — здивувалася мати. — Ось як ти називаєш спроби влаштувати особисте життя?
— Мамо, годі! — Ганна розвернулася йГанна закрила двері кімнати, притулилася до неї спиною й заплющила очі, відчуваючи, як важкі краплі дощу за вікном ніби змивають усе непорозуміння, і вперше за довгий час у неї з’явилася надія, що колись вони всі знайдуть свій шлях до спокою та щастя.