**Щоденниковий запис**
Ганна Степанівна так шарпнула чашку об блюдце, що чай розлився по скатертині. У трубці все ще лунав обурений голос сусідки Марії Іванівни.
— Галю, ну як так можна? Власних онуків не бачити! Вони ж маленькі, що вони тобі поганого зробили?
— Маріє, не лізь у чужі справи, — сухо відповіла Ганна Степанівна. — У кожного свої причини.
— Які причини можуть бути проти дітей? Софійці ж усього чотири, а Дениску ледве два. Вони за бабусею сумуватимуть.
Ганна Степанівна зідхнула й глянула у вікно. На подвір’ї гралися сусідські діти, а вона згадала, як ще недавно тут бігали її онуки. Софійка завжди просила покрутити її на гойдалках, а Дениско непевно тюпав за горобцями.
— Маріє, мені зараз не до розмов. До побачення.
Поклала слухавку й пішла на кухню. На холодильнику все ще висіли дитячі малюнки — незграбні завитушки фломастерами, які Софійка називала «портретом бабусі». Ганна Степанівна зняла їх і засунула у шухляду.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь дірку вона побачила сина Богдана з пакетами.
— Мам, відчини, будь ласка, — втомлено попросив він.
Вона відчинила, але не відступила з порога.
— Якщо ти знову прийшов умовляти мене посидіти з дітьми, можеш одразу йти.
Богдан поставив пакети на підлогу й подивився на матір.
— Мам, ну що за дитячі образи? Оксана захворіла, температура під сорок. Мені на роботу, а дітей нема з ким залишити.
— Знайди няню. У вас же грошей куди не кинь.
— Яку няню за один день? Мам, це ж твої онуки!
— Мої онуки? — Ганна Степанівна гірко всміхнулася. — А коли ви півроку тому мене з квартири виставляли, вони теж були моїми?
Богдан потер чоло. Цю розмову вони вже вели не раз.
— Мам, ми ж пояснювали. Нам потрібен простір. Чотирьом у дві кімнати тісно.
— Простір. А мені на старість знімати кут — це нормально?
— Ми ж допомагаємо грошима…
— Ваша допомога — копійки! — голос її став різким. — Двадцять років я у вашій родині прожила. Твоїх дітей вирощувала, поки ви з Оксаною працювали. Прала, готувала, прибирала. А як діти підросли й я стала непотрібною — геть від дверей!
— Мам, ну не було в нас іншого виходу…
— Був! Купити трикімнатну. Але вам захотілося грошей на авто та відпочинок у Єгипті.
Богдан мовчав. Він знав, що мати права, але визнати це було боляче.
— Послухай, — тихо сказав він, — я розумію, що ми вчинили не дуже гарно. Але діти ж до чого? Вони тебе люблять.
— А я їх теж люблю, — зізналася Ганна Степанівна. — Тому й не хочу, щоб вони бачили, як зі мною поводяться. Нехай краще пам’ятають добру бабусю, ніж спостерігають, як мене використовують.
— Ми тебе не використовуємо!
— Не використовуєте? А хто щотижня дзвонить із проханням посидіти з дітьми? Хто приводить їх хворими, бо до садочка не можна? Хто залишає на вихідні, щоб самім відпочити?
Богдан уже хотів щось сказати, але мати продовжила:
— А коли в мене минулого місяця серце болить, хто прийшов? Сусідка Марія! Не син, не невістка, а чужа жінка.
— Мам, у нас ж робота, діти…
— У всіх робота, у всіх діти. Але нормальні люди про батьків не забувають.
Богдан зрозумів — сьогодні її не переконати.
— Гаразд, — він підійняв пакети, — але це неправильно, мам. Діти питають, чому бабуся їх більше не любить.
Ці слова болюче вдарили по серцю, але Ганна Степанівна не зламалася.
— Поясни їм, що бабуся втомилася бути зручною.
Син пішов, а вона притулилася до дверей спиною. Сльози підступили до горла, але вона стрималася. Пішла у вітальню й сіла у крісло, де колись читала Софійці казки.
Проминуло півроку з того часу, як вона знімає цю однушку на околиці. Далеко від колишнього дому. Хазяйка добра, але все одно — чужі стіни, чужі запахи.
А почалося все з тієї розмови за вечерею. Богдан і Оксана сиділи навпроти, діти вже спали. Говорили тихо, але Ганна Степанівна все чутВона згадала, як Оксана тоді промовила: “Богдане, може, пора мамі своє житло шукати?” — і як у її серці одразу стався крижаний перелом, від якого вона так і не відлигла.