**Забута казка**
**— Та що ти взагалі за людина, щоб мені вказувати?** — різко обернувся від холодильника Андрій, тримаючи в руці банку пива. **— Ти в цьому домі — ніхто! Зрозуміла?**
Марія стояла біля плити, помішувачи борщ, і відчувала, як руки їй тремтять. Лопатка дзенькнула об край каструлі.
**— Ніхто?** — тихо перепитала вона. **— Я що, не твоя дружина?**
**— Дружина!** — фукнув Андрій і відкрив банку. **— Яка там дружина. Домробітниця — ось хто ти. Та й то погана.**
Марія вимкнула плиту й повернулася до чоловіка. Сорок три роки спільного життя. Сорок три роки вона варила йому борщ, прала сорочки, гладила штани. Вирощувала дітей, поки він будував кар’єру.
**— Домробітниця, кажеш?** — голос її став твердішим. **— А хто тобі сорочки прає? Хто готує, прибирає, за твоєю матір’ю доглядає?**
**— Це твій обов’язок!** — Андрій шльопнув банкою об стіл. **— Я гроші заробляю, комуналку плачу, а ти що? Борщі вариш? Так це будь-яка баба вміє.**
**— Будь-яка баба,** — повторила Марія. Щось у ній ніби переломилося. **— Зрозуміло.**
Вона зняла фартух і повісила на гачок. Андрій допивав пиво, стоячи до неї спиною.
**— Значить, будь-яка баба,** — пробурмотіла Марія собі під ніс. **— Побачимо.**
Вона пройшла у спальню і дістала з шафи стару подорожню сумку. Андрій почув шелест і заглянув у кімнату.
**— Ти що робиш?**
**— Збираю речі,** — спокійно відповіла Марія, складаючи у сумку свої справи. **— Раз я тут ніхто, значить, мені тут немає місця.**
**— Куди це ти зібралася?** — Андрій насупився.
**— До Оленки. Трохи погостю.**
Оленка була молодшою сестрою Марії. Жила сама у двокімнатній хрущовці, працювала у поліклініці медсестрою.
**— Та годі тобі,** — махнув рукою Андрій. **— Не вигадуй. Хто готуватиме?**
**— А хіба це важливо?** — застібнула сумку Марія. **— Ти ж сам сказав, що будь-яка баба вміє. Знайди собі будь-яку.**
Андрій розгублено дивився, як дружина одягається.
**— Маріє, не вигадуй. Я ж не зі зла сказав.**
**— Звісно, не зі зла,** — вона натягнула пальто. **— Просто правду сказав. Я ніхто в цьому домі.**
**— Та кажу ж, не вигадуй!** — голос чоловіка став голоснішим. **— Хто тобі дозволив йти?**
Марія зупинилася біля дверей і подивилася на Андрія.
**— Ніхто. Я сама собі дозволила. Чи й на це я права не маю?**
Вона вийшла з квартири, залишивши чоловіка з роззявленим ротом.
На вулиці було прохолодно, жовтень вже вступив у свої права. Марія сіла у автобус і поїхала до сестри. Дорогою телефон дзвонив, але вона не брала слухавку.
Оленка відкрила двері у халаті й капцях.
**— Марієчко! Що трапилося?** — вона побачила сумку в руках сестри.
**— Чи можу у тебе переночувати?** — спитала Марія.
**— Звісно, заходь. Що сталося?**
Вони сіли на кухні, Оленка заварила чай. Марія розповіла про сварку з чоловіком.
**— Та він що, зовсім з глузду з’їхав?** — обурилася Оленка. **— Ніхто в домі! Після стількох років!**
**— Уявляєш,** — Марія витерла очі хусткою. **— Я ж усе життя для нього, для дітей. А він каже, що будь-яка баба так вміє.**
**— Нехай шукає ту будь-яку бабу,** — фукнула Оленка. **— Подивимося, як він без тебе проживе.**
Телефон знову задзвонив. Марія глянула на екран — Андрій.
**— Не бери,** — порадила Оленка. **— Нехай подумає.**
Марія поклала телефон на стіл і не відповіла.
Ранком вона прокинулася на дивані у вітальні. Оленка вже збиралася на роботу.
**— Залишайся, скільки треба,** — сказала сестра. **— У мене є запасні ключі.**
Марія залишилася сама в чужій квартирі. Незвично було сидіти без діла. Вдома у цей час вона зазвичай готувала сніданок Андрію, збирала його на роботу, планувала справи на день.
Телефон мовчав. Мабуть, чоловік вирішив, що вона сама повернеться, коли заспокоїться.
Марія приготувала собі сніданок і сіла біля вікна з чашкою кави. На душі було дивно — і сумно, і якось легко одночасно. Скільки років вона не снідала у тиші, не думаючи про те, що треба Андрію на обід приготувати.
Опівдні подзвонила старша донька Наталка.
**— Мам, тато дзвонив. Каже, ви посварилися?**
**— Посварилися,** — підтвердила Марія.
**— Через що?**
**— Він сказав, що я ніхто в домі. Що я просто домробітниця, та й то погана.**
**— Мамо!** — Наталка обурилася. **— Як він міг таке сказати?**
**— Ось так і міг. Мабуть, правда очі коле.**
**— Яка правда? Ти ж усе життя для родини живеш!**
**— Це я так думала. А виявляється, я просто домробітниця.**
Наталка замовкла.
**— Мам, а де ти зараз?**
**— У тітки Оленки.****А потім Марія зрозуміла, що бути “ніким” в одному домі — це лише початок, щоб стати “кимось” для самого себе.**