У темряві сну
– Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала! – голос Олеся тремтів від обурення. – Як ти могла повірити цій гадюці?
– Не смій так говорити про Олену! – різко перебила його Галина Миколаївна. – Вона мені як рідна дочка!
– Рідна дочка? – Олесь нервово засміявся. – Мамо, вона тебе обікрала! Забрала всі твої заощадження!
– Вона нічого не крала! Я сама дала їй гроші! – Галина Миколаївна вдарила кулаком по столу. – І не твоя справа, на що я витрачаю свої гроші!
– Мої гроші, мамо! Це ж спадщина від бабусі! Твоя пенсія й моя допомога! А вона взяла все й зникла!
Галина Миколаївна відвернулася до вікна. Надворі стікав дощ, краплі котилися по шибках, ніби сльози. Але вона вже не плакала. Сльози закінчилися вчора, коли дійшло – Олена її обдурила.
– Вона не зникла, – тихо сказала вона. – Вона поїхала до сестри у Львів. Обіцяла повернутися через місяць.
– Мамо, прокинься! Яка сестра? Ти ж знаєш, що в неї нікого нема! Вона сама з дитячого будинку!
– Може, з’явилася сестра. Може, знайшлася…
Олесь підійшов до матері й узяв її за плечі.
– Мамо, подивися на мене. Олена Коваль – шахрайка. Вона спеціально з тобою подружилася, щоб виманити гроші. Таких, як ти, вона вже обдурила десятки.
– Звідки ти знаєш?
– Я найняв приватного детектива. Ось, дивись.
Олесь дістав із сумки папку з документами та світлинами.
– Олена Коваль, тридцять вісім років. Судимість за шахрайство. Спеціалізується на самотніх літніх жінках. Ось її фотографії з іншими жертвами.
Галина Миколаївна взяла папку тремтячими руками. На світлинах вона побачила Олену в обіймах з різними жінками. Всі — приблизно її віку, всі посміхалися, всі виглядали щасливими.
– Цього не може бути, – прошепотіла вона.
– Мамо, вона взяла в тебе двісті тисяч гривень. Казала, що її донька хвора і треба операція. А в неї взагалі немає дітей!
Галина Миколаївна опустилася на стілець. Руки тремтіли, перед очима все пливло.
– Але ж вона… ми ж дружили цілий рік… Вона допомагала мені, носила покупки, їздила в лікарню…
– Вона готувала ґрунт, мамо. Входила в довіру. А потім ударила, коли ти найменш цього чекала.
Галина Миколаївна згадала, як познайомилася з Оленою. Це було в поліклініці, у черзі до кардіолога. Молода жінка присіла поруч, розговорилися. Виявилося, що Олена теж сама, чоловік помер, донька живе далеко. Така сама самотня, як і вона.
Потім були випадкові зустрічі в крамниці, в аптеці. Олена завжди була привітною, завжди готова допомогти. Поступово вони стали близькими подругами. Олена приходила в гості, вони пили чай, ділилися спогадами.
– Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? – продовжував Олесь. – Казав, що треба бути обережнішою з новими знайомими?
– Пам’ятаю, – кивнула Галина Миколаївна. – Але ти ж завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погані.
– Не всі, мамо. Але багато хто. Особливо ті, хто надто швидко стає кращими друзями.
Галина Миколаївна заплющила очі. Вона пам’ятала той день, коли Олена прийшла до неїВона подивилася на розбите скло та зрозуміла – двері до минулого зачинені назавжди.