“Ти що несеш, мамо?! – скрикнула Оксана, хапаючись за спинку крісла. – Яка ще чужа? Я ж твоя рідна дочка!”
“Не кричи на мене! – Марія Іванівна махнула рукою, навіть не піднімаючи голови від газети. – Сказала, що сказала. А ти взагалі хто така, щоб мені вказувати?”
“Мамо, що з тобою? – у кімнату вбіг Тарас, чоловік Оксани. – Сусіди вже стукають у стіну!”
“Хай стукають, – буркнула старуха. – У своїй хаті що хочу, те й кажу.”
Оксана опустилась на диван, відчуваючи, як підкошуються ноги. Все почало з дрібниці – вона попросила матір не викидати залишки борщу, хотіла завтра підігріти. А у відповідь почула таке, у що досі не могла повірити.
“Мамо, може, тимск підскочив? – обережно спитала Оксана. – Пігулки пила?”
“Який там тимск? – Марія Іванівна нарешті відірвалася від газети й подивилася на доньку холодним поглядом. – Ясно ж сказала – чужа ти мені. І завжди була чужою.”
Тарас переглянувся з дружиною. За двадцять років знайомства з тещею він бачив її в різних настроях, але такого припаду ще не було.
“Маріє Іванівно, може, лікаря викличемо? – запропонував він. – Щось ви сьогодні не в собі.”
“Я в здоровому глузді! – спалахнула старуха. – Набридло мені вдавати! Годі вже грати в щасливу родинку!”
Оксана відчула, як перехопило дух. У горлі став грудо, а в голові крутилася одна думка: невже мама справді так думає? Невже все життя приховувала, що не любить її?
“Мамо, ну що ти говориш? – її голос тремтів. – Я ж завжди була поряд. Доглядала тебе, коли хворіла. Допомагала грошима, продукти носила…”
“Ось саме! – Марія Іванівна різко встала, газета впала на підлогу. – Все з жалю робила! Думала, зобов’язана мені! А навіщо мені така турбота?”
“З жалю? – Оксана не вірила своїм вухам. – Та ти що, мамо? Я ж тебе люблю!”
“Не бреши! – старуха підійшла до вікна й уперлася поглядом у двір. – Ніхто мене не любить. І ти теж.”
Тарас тихенько взяв дружину за руку. Оксана була біла, як стіна, тремтіла.
“Підемо на кухню, – прошепотів він. – Дай їй заспокоїтися.”
“Ні, – Оксана підвелася. – Мамо, поясни мені, що відбувається. Чому ти так говориш?”
Марія Іванівна повільно обернулася. На обличчі була якась дивна усмішка.
“А що тобі поясняти? Думаєш, я не знаю, як ти про мене говориш? Стара, хвора, у тягар усім стала?”
“Я ніколи такого не казала!”
“Та годі! – старуха махнула рукою. – Чула я вас із чоловіком. На кухні шепотілися, думали, не чую. А в мене слух гострий, між іншим.”
Тарас наморщив чоло. Він намагався згадати, про що вони могли говорити, що так розлютило тещу.
“Про що ми говорили? – спитав він.”
“А ти не пам’ятаєш? – Марія Іванівна примружила очі. – Про те, що мене в будинок для літніх віддати треба. Що я вам життя псую.”
Оксана ахнула. Справді, місяць тому вони з Тарасом обговорювали цю тему. Але не тому, що хотіли позбутися матері, а тому що хвилювалися за неї. Марія Іванівна почала часто забувати вимкнуту плиту, могла не впізнати сусідку, з якою дружила десять років.
“Мамо, ми не хотіли тебе нікуди віддавати, – спробувала пояснити Оксана. – Ми просто хвилювалися…”
“Не треба мені казок! – перебила старуха. – Я все зрозуміла! Набридли мені ви, ваша брехлива турбота!”
“Маріє Іванівно, ви ж розумієте, що ми вас любимо, – втрутився Тарас. – Оксана від вас не відходила, коли ви хворіли. Ночами не спала.”
“За обов’язком! – різко сказала старуха. – Тому що так треба! А справжньої любові я від неї не бачила!”
Оксана відчула, як сльози підступають до очей. Як можна так говорити? Вона все життя намагалася бути гарною донькою. Навіть коли було важко, навіть коли власні діти вимагали уваги, вона завжди знаходила час для матері.
“Мамо, ну чому ти так? – голос її зірвався. – Що я тобі поганого зробила?”
“А що гарного? – старуха сіла назад у крісло. – Живеш своїм життям, приходиш коли треба, формально питаєш про здоров’я. І думаєш, цього достатньо?”
“Але я ж щодня дзвоню! Продукти купую, лікарів викликаю!”
“Формально все робиш! – Марія Іванівна похитала головою. – А душею де була? Коли ти востаннє просто так прийшла, чаю зі мною попила, поговорила по душі?”
Оксана задумалася. Справді, останнім часом їхні зустрічі зводилися до вирішення побутових питань. То ліки купити, то довідку в поліклініці отримати, то щось по хаті полагодити.
“Мамо, в мене ж своя родина, робота…”
“Ось саме! – перебила старуха. – У тебе є все, а в мене хто є? Ніхто! Сижу сама в чотирьох стінах, чекаю, коли донька зІ в цю мить вони обидві зрозуміли, що найважливіше — не слова, а щирість, яку вони нарешті знайшли у своїх серцях.