Щоденник
Сьогодні сталося щось дивовижне. Я, Оксана Миколаївна, міряла перед дзеркалом третю за вечір спідницю, коли з сусідньої хати донеслися перші звуки музики. Покрутила головою, відклала синій светр і прислухалася. Годинник показував сьому з половиною — ще рано для скарг, хоча сусідка Марічка зазвичай не влаштовувала галасливих посидень.
— Може, іменини в кого, — пробурмотіла я, натягуючи сіру блузу. — Хоча попередити б можна було.
Музика гриміла дужче, до неї додалися сміхи та голоси. Я підійшла до стіни, що розділяла наші хати, й тихенько притулила вухо. Людей було багато, явно більше двох-трьох.
У двері подзвонили. Озирнувшись у вічок, я побачила сусідку знизу, Ганну Степанівну, з напружено-ввічливим виразом обличчя.
— Добривечір, — почала вона, ледве дочекавшись, поки я відчиню. — Ви не в курсі, що в Марійки за свято? Музика лунає на весь будинок.
— Не знаю, — зізналася я. — Мені теж дивно. Вона ж зазвичай тиха.
— А може, її там і нема, — понизила голос сусідка. — Може, хтось чужій заліз? Часи зараз такі…
Ми переглянулися. Марія Іванівна жила сама, працювала у бібліотеці, ніколи не запрошувала гучних компаній.
— Підем разом, запитаємо, — запропонувала я. — Якщо щось не так, викличемо поліцію.
Піднялися нагору. Музика ллється з-за дверей, чуються сміхи та голоси. Я натиснула на дзвінок.
Двері відчинилися миттєво. На порозі стояла Марія, але якась зовсім інша. Волосся розкуйовджене, щоки червоні, у руці келих із чимось іскристим. На ній яскраво-червоне плаття, якого я раніше не бачила.
— Ой! — скрикнула вона. — Сусідоньки мої! Заходьте, святкуємо!
— Яке свято, Марічко? — обережно запитала я, зазираючи у кімнату.
Там справді була компанія — чоловік вісім, може більше. Чоловіки й жінки різного віку, усі в гарних убраннях, з келихами. На столі — величезний торт, закуски, пляшки шампанського.
— Та яка різниця! — махнула рукою Марія. — Життя — от свято! Проходьте, частуйтесь!
— Маріє, а хто ці люди? — не здавалася Ганна Степанівна. — Звідки вони?
— Друзі! — весело оголосила господиня. — Добрі старі друзі! Познайомилися, ось і святкуємо!
З кімнати почувся чоловічий голос:
— Маріє! Іди сюди! Будемо тост говорити!
— Іду! — відгукнулася вона. — Дівчата, правда, заходьте! Або я потім розповім!
Двері зачинилися. Ми лишилися стояти на майданчику, перетравлюючи побачене.
— Щось тут не так, — похитала головою Ганна Степанівна. — Наша Марійка і раптом така компанія… А ті чоловіки — один взагалі як бандит виглядає.
— Може, вона закохалася? — припустила я. — Буває ж.
— У п’ятдесят п’ять років? Та годі!
Я хотіла заперечити, що п’ятдесят п’ять — не вирок, але музика стала ще голоснішою, і говорити було неможливо.
Вранці я прокинулася від тиші. Непривичної, дзвінкої. Засинала під музику, яка затихла лише о третій ночі. Тепер за стіною було тихо, немов у могилі.
Скоро зустріла Ганну Степанівну у під’їзді.
— Ну що, виспалася? — зі злістю запитала вона. — Я ось всю ніч не могла. А вранці глянула у вікно — дорогі машини біля під’їзду стояли. Тепер їх нема.
— Напевно, гості роз’їхалися.
— Ось саме. А хто вони такі? І що нашій Марійці в голову влізло?
У обідню перерву я зайшла до магазину. Біля каси стояла знайома постать — Марія Іванівна, але тепер у звичній сірій хустці та плащі. Вона купувала хліб, молоко й пачку найдешевших сосисок.
— Марічко! — покликала я. — Як справи? Як учорашнє свято?
Вона обернулася, і я ахнула. Обличчя сусідки було сірим, очі почервоніли, немов вона проплакала всю ніч.
— Яке свято? — тихо перепитала вона.
— Ну, у тебе ж учора гості були, музика…
— Ах, це… — Вона відвернулася. — Помилилися вони. Не в ту хату зайшли.
— Як помилилися? Ти ж сама запрошувала нас!
— Не пам’ятаю, — похитала головою Марія. — Може, тобі приснилося.
Вона розрахувалася й швидко вийшла, лишивши мене в повній розгубленості.
Ввечері я не витримала й постукала до сусідки. Вона відчинила не відразу.
— Можна зайти? — запитала я.
— Краще не треба, — заперечила Марія. — Там безлад після… прибирання.
— Марічко, що трапилося? Ти якась дивна сьогодні.
Вона вагалася, потім тихо сказала:
— Заходь.
У хаті справді був безлад — пластикові келихи, розбита шклянка, залишки торта. Але найдивніше — пахло чужими духами, тютюном, який Марія не курила.
— Маріє, що тут сталося?
Вона сіла у крісло, схопилася за голову.
— Не знаю, як пояснити. Вчора вранці я пішла до бібліотеки, як завжди. А коли повернулаА коли повернулася додому, на порозі вже стояв той самий чоловік у костюмі з широкою посмішкою та келихом у руці, і я зрозуміла, що тепер вони завжди будуть частиною мого життя.