**Щоденниковий запис**
Прокинувся я, як завжди, о шостій годині ранку. За вікном ще темно, але внутрішній годинник не підводив уже більше тридцяти років. Натягнув старий халат, пішов у кухню ставити чайник.
На холодильнику — аркушик паперу, притягнутий магнітиком у вигляді сонечка. Дивно, вчора його не було. Я зняв записку, вмикаючи світло. Почерк незнайомий, нерівний, ніби хтось писав лівою рукою.
«Олександре Миколайовичу! Вибачте за клопіт. Я ваша сусідка із квартири навпроти. Мене звати Марія. Дуже соромлюсь, але звернутися більше нікуди. Чи можна позичити трохи цукру? Обов’язково поверну. Квартира 35. Дякую. Марія Іванівна Коваленко.»
Я нахмурився. Сусідка з тридцять п’ятої? Але там же живе родина з дітьми, Кулики. Я ж знаю всіх у під’їзді напам’ять, адже я голова будинку вже вісім років.
Чайник засвистів. Я відклав записку, готуючи сніданок. На душі було неспокійно. Як ця Марія потрапила у квартиру? І чому я не чув, що Кулики виїхали?
Після сніданка одягнувся та вийшов у під’їзд. Постояв біля дверей тридцять п’ятої, прислухаючись. Тиша. Жодного дитячого сміху, жодного галасу. Лише тихе бурмотіння телевізора.
Не рішуче натиснув дзвінок.
— Хто там? — почувся хрипкуватий жіночий голос.
— Олександр Миколайович, із тридцять шостої. Ви записку залишали? Про цукор?
Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині — зморшкувате обличчя та один пильний око.
— Це ви Олександр Миколайович? — недовірливо спитала жінка.
— Так. А ви Марія Іванівна?
— Так. Заходьте, будь ласка.
Ланцюжок зняли, двері відчинилися. Я увійшов і здивувався. Всередині — зовсім інша обстановка. Жодних іграшок, яскравих шпалер або родинних фото. Скромно, чисто, але старомодно.
— Сідайте, будь ласка, — жінка показала на диван. — Чаю бажаєте?
— Дякую, не відмовлюся.
Я роздивився господарку. Марія Іванівна виглядала на сімдесят з гаком. Сиве волосся акуратно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, але очі ясні, уважні.
— Вибачте за клопіт, — почала вона, наливаючи чай. — Цукор закінчився, а в магазин йти страшно. Ноги вже не ті.
— Та нічого страшного. А скажіть, де ж Кулики? Вони виїхали?
Марія Іванівна завмерла з чашкою в руках.
— Кулики? Не знаю таких. Я тут живу давно.
— Як давно?
— Років із п’ятнадцять, як мінімум. Чи й більше.
Я відчув легке запаморочення. П’ятнадцять років? Неможливо. Я ж бачив Куликів ще минулого тижня! Мати везла у візку малу, а старший син ганявся на велосипеді.
— Маріє Іванівно, а як ви записку на мій холодильник прикріпили? Я ж завжди замикаю двері.
Жінка збентежено заплющила очі.
— Яку записку?
— Ну, ту, що вранці. Про цукор.
— Я ніякої не залишала. Про що ви?
Я дістав з кишені той листок, показав їй.
— Ось. Тут ваші ім’я та прізвище.
Вона взяла папірець, довго розглядала.
— Не знаю, — нарешті сказала. — Це не мій почерок.
— Але ж тут написано — Марія Іванівна Коваленко.
— Так, я Коваленко. Але записку не писала. Може, хтось пожартував?
Я почував, що гублюся в цій історії. Сусідка здавалася щирою. Але хто тоді залишив записку?
— Знаєте що, — підвівся я, — зараз принесу вам цукру. А записку залиште собі.
— Дуже дякую. Ви дуже добрий.
Я повернувся до себе з ще більшими питаннями. Насипав цукру у баночку, відніс сусідці.
— Маріє Іванівно, можу вас дещо запитати?
— Звичайно.
— Ви пам’ятаєте родину Куликів? Чоловік, дружина, двоє дітей. Вони ж тут жили?
Вона задумСтара жінка замислено похитала головою: “Ні, не пам’ятаю… але інколи мені здається, що колись тут було більше життя.”