Телефон задзвонив о сьомій ранку, коли Оксана щойно встала й пішла на кухню ставити чайник. Вона глянула на екран і скривилася – дзвонила молодша сестра Марічка.
— Ало, Марись, що трапилося? Ти ж знаєш, я ще й очі протерти не встигла.
— Оксанко, швидше приїжджай до мами! – голос Марічки звучав тривожно. – Я вже все вирішила, документи підготувала. Продаємо мамину квартиру й віддаємо її до гарного приватного будинку для літніх.
Оксана ледь не випустила телефон з рук.
— Що ти сказала? Який будинок? Про що ти взагалі?
— Не вдавай, що не розумієш! Мама зовсім за старістю забувається. Учора газ не вимкнула, а позавчора сусідка знайшла її на сходах – забула, на якому поверсі живе. Так далі не можна!
— Марічко, зачекай. Давай спокійно обговоримо. Які документи ти оформила?
— Довіреність на продаж квартири. Мама сама підписала. Я їй пояснила, що це для її ж блага.
Оксана відчула, як усередині її закипає.
— Ти з глузду з’їхала? Як ти могла таке робити без нас? У мами дві дитини, навіщо вирішувати самостійно?
— А де ти була весь цей час? – огризнулася Марічка. – Приїжджаєш до мами раз на тиждень на півгодини й думаєш, що виконала обов’язок? А я щодня після роботи до неї йду, продукти ношу, ліки контролюю!
— Я працюю з ранку до ночі, ти це знаєш! І живу не за сусіднім будинком, як ти!
— Ось саме тому я й вирішую, що краще для мами. Приїжджай, якщо хочеш попрощатися з квартирою. Завтра прийде оцінювач.
Марічка кинула трубку. Оксана стояла посеред кухні з телефоном у руках і не вірила у те, що почула. Молодша сестра, яку вона ще вчора сприймала як вибагливу дівчинку, взяла й вирішила за всіх долю їхньої сімдесятирічної матері.
Оксана швидко зібралася й поїхала до мами. Дорогою вона згадувала, як після смерті батька саме вона, старша, узяла на себе всі клопоти. Допомагала грішми, вирішувала побутові проблеми, возила по лікарях. А Марічка тоді ще інститут закінчувала, жила безтурботним студентським життям.
Квартира мами була на третьому поверсі старої хрущовки. Оксана піднялася знакомими сходами й подзвонила. Відчинила мама – Наталя Семенівна, невисока худа жінка з ласкавими каріми очима.
— Оксанко, кохана! – зраділа вона. – Так рано приїхала. Щось сталося?
— Мамо, нам треба поговорити. Серйозно.
Вони пройшли на кухню. Мама поставила чайник і дістала з шафки печиво.
— Мамо, розкажи мені про вчорашній день. Що робила?
Наталя Семенівна задумалася.
— Вранці встала, поснідала. Потім… Потім Марічка приходила. Ми про щось розмовляли. Вона якісь папери принесла.
— Які папери, мамо?
— Не пам’ятаю точно. Казала, що це важливо для мого блага. Щоб підписала.
— І ти підписала?
— Так, звісно. Марічка ж у цих справах краще розбирається. Вона ж економістка.
Оксана стиснула кулаки. Мама дійсно почала забувати, але це не означало, що вона втратила право голосу у власному житті.
— Мамо, а ти пам’ятаєш, про що ще Марічка казала?
— Щось про будинок для літніх. Говорила, що там мені буде краще, що за мною доглядатимуть. Але я не хочу нікуди їхати, Оксанко. Це ж мій дім.
У маминих очах блиснули сльози. Оксана обняла її.
— Нікуди ти не поїдеш, мамо. Я не дозволю.
У цю мить у двері подзвонили. Прийшла Марічка – енергійна, коротко стрижена жінка за сорок у діловому костюмі.
— О, ти вже тут, – сказала вона, побачивши Оксану. – Добре. Тепер обговоримо все, як дорослі.
— Як дорослі? – Оксана підвелася зі стільця. – Ти називаєш дорослим поведінкою обман беззахисної жінки?
— Я нікого не обманювала! Мама сама погодилася підписати довіреність.
— Мама не розуміла, що підписує!
— А мама ось тут, до речі! – втрутилася Наталя Семенівна. – І годі в моїй хаті кричати!
Сестри замовкли. Мама рідко підвищувала голос, і коли це траплялося, усі її слухалися.
— Марічко, поясни мені ще раз, що це за папери я вчора підписувала.
Марічка сіла поруч і взяла маму за руку.
— Мамо, я оформила довіреність на продаж квартири. І знайшла для тебе чудовий приватний будинок. Там чисто, лікарі, спеціальне харчування. У тебе буде окрема кімната, і ми зможемо приходити, коли схочемо.
— Але я не хочу продавати квартиру, – тихо сказала мама. – Тут усе моє життя. Тут жив твій тато.
— Мамо, зрозумій, тобі одній тут небезпечно. Можеш газ не вимкнути, впасти, і ніхто не дізнається.
— У мене є сусіди, є ви.
— Сусіди – чужі люди. А ми працюємо. Оксана живе в іншому кінці міста, я теж не можу бути поруч щоМарічка глянула на сестру, і в її очах з’явився спокій – вони нарешті знайшли спосіб бути поруч з мамою, не забуваючи про власне життя.